Світ Заходу і світ Сходу

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ПЛАН

Вступ

1. Основні риси східної цивілізації

а) соціально-економічні риси східних суспільств

б) суспільно-політичний розвиток, роль релігій

2. Цивілізації Сходу і Заходу на рубежі Нового часу

3. Занепад Сходу і перехід світової гегемонії до країн Західної Європи: причини і наслідки

Висновки

ВСТУП

ДИХОТОМІЯ «СХІД-ЗАХІД»

В історії світ Заходу і світ Сходу багато разів тісно стикалися. Історія Стародавнього світу розповідає про греко-перські війни і величезну державу Олександра Македонського, у яку входили народи Європи, Африки і Азії. Після її розпаду виникли елліністичні держави, у яких грецька культура перепліталася з культурою персів, єгиптян і інших східних народів. Із історії Середніх віків нам відомо про арабські завоювання, які доходили до кордонів Франкської держави і ударах хрестоносців, які рухалися визволяти гроб господній від мусульман. Багатовікове панування турок над слов’янськими народами, монголо-татар над Київською Руссю — це історія не тільки пограбувань, пригнічення і насильства, але і історія культурних впливів, це і досвід життя «на кордоні», — «на стику» різних світів.

До XVI століття навіть у найжорстокіших зіткненнях двох світів Захід залишався Заходом, а Схід — Сходом. До кінця XV століття світ Сходу ні в чому не поступався світові Заходу.

Уже в ІІІ - ІІ тисячоліттях до х. е. у містах Індії були підземні водопроводи, каналізація, подача гарячої води. На декілька століть раніше, ніж у Європі, з’явився університет у африканському місті Тімбукту. В І столітті хр. ери китайці винайшли кормове стерно (європейці тільки в ХІІІ ст.). В VII ст. в Китаї вже вміли будувати 20-тонні кораблі, які навіть у безвітряну погоду ходили зі швидкістю 15 — 20 км/год. За вісім століть до хр. ери китайці винайшли механічний годинник, а у ІІ ст. хр. ери — папір. Друкування типографським способом там знали за чотири століття до Іоганна Гутенберга. А по виплавці заліза Китай обігнав Європу на 15 століть. У країні була розвинута оптика, акустика, виробництво пороху, побудована обсерваторія.

Але в XVI — XVII ст. світ Сходу втрачає своє «історичне обличчя», поступово попадаючи в залежність від Заходу. Як це сталося, що дало привід декому говорити, що Схід, мовляв, — відсталий, нерозвинутий і тому потребує допомоги і опіки? Можливо, справа не у світі Сходу, а у світі Заходу, а точніше, в людях Заходу? Про це ми розглянемо нижче.

Що ж таке дихотомія «Схід-Захід», які її історичні віхи формування. Торгові інтереси з давніх давен зв’язували європейців із різними людьми, навіть із далеких країн. Частіше це були жителі арабського Сходу і турки, рідше індійці і китайці.

Ще з первісного періоду людина поділяла собі подібних на «своїх» і «чужих». Із глибокої давнини такий поділ допоміг людству вижити, виробити першооснови моралі. Коли люди вступили у фазу цивілізації, поділ на «своїх» і «чужих», «нас» і «їх» зберігся, але наповнився новим змістом. «Чужими» вважали не тільки людей іншого роду або общини, але і людей іншої віри, мови, раси, нації, держави. На цьому ґрунті часто відбувалися конфлікти і війни, існували і продовжують існувати непорозуміння, недовіра і т.д.

Звичайно, люди близьких культур, які мають подібні риси, набагато легше знаходять спільну мову. Але чим менше цих рис, тим важче встановлюються контакти між людьми. Незрозуміла, чужа культура часто здатна викликати ворожість. «Своя» культура, як правило, здається «кращою». Так народжується уява, що ми — це «ми», а вони — це «вони». «Вони» люди другого сорту, які живуть «не по-людськи». Якраз так з’являється бажання навчити «їх» жити «як треба», «по-нормальному», «як люди». Якщо ж «вони» роблять опір цьому (що абсолютно природно!), то «їх» треба заставити силою. Якщо ж і це не допоможе, то вигнати, ізолювати, заставити повільно вмирати, а часто і знищити. Мабуть якраз цією логікою керувалися європейці по відношенню до тих, хто жив за межами Європи.

На лекціях і семінарських заняттях з курсу нової і новітньої історії країн Азії і Африки студенти третього курсу зустрічаються з Сходом і Заходом як цілими світами. Люди, які їх населяють, розмовляють на різних мовах, у них — інший спосіб мислення і уявлень, інший уклад життя. Ці особливості і різниці складались на протязі довгого історичного часу. Образ життя і думок людини Сходу може здатися дивним людини Заходу і навпаки.

Історичний простір Заходу — це насамперед землі, які заселяють європейці - спадкоємці античної (греко-римської) і середньовічної християнської цивілізації. Але європейці вже декілька століть живуть не тільки в Європі. Тому під заходом розуміють світ людей, які ведуть європейський спосіб життя, навіть якщо вони — жителі Австралії, Північної або Південної Америки, держави Ізраїль або півдня Африки. На Заході важливу частину спадку складає повага до права приватної власності, цінностям свободи особистості. Якраз на Заході виникли і отримали розвиток капіталістичні відносини.

Історичний простір Сходу — спадкоємці великих цивілізацій Стародавнього Єгипту, Межиріччя, Стародавньої Індії, Стародавнього Китаю — це світ величезної кількості народів Азії і Африки. Найдавніші цивілізації з’явились і розвивались в долинах рік Нілу, Тигру і Євфрату, Інда і Ганга, Хуанхе і Янцзи. Такі досягнення людства, як писемність, мистецтво, іригація, виникли на Сході. Там були створені перші держави. І все це викладач нагадує студентам (адже вони вивчали це на першому курсі). Основним методом вивчення і розуміння, як на лекціях так і на семінарських заняттях є методи порівняння. Тільки так, на нашу думку, студент може зрозуміти основу основ дихотомії «Схід-Захід». Просте перерахування рис Заходу і Сходу не дають ефективного результату. Ось звичні приклади на лекціях і семінарських заняттях. Схід багатовекторний. Не так вже багато спільного у чорного африканця з японцем, або у в'єтнамця з кочівником-арабом. Спільне у людей Сходу стає помітним тоді, коли вони зустрічаються з людьми світу Заходу. Для людей Заходу почуття свободи було природним, вихованим поколіннями. У їх уявленнях, у країнах Сходу панувало загальне рабство. Адже там над усіма жителями стояв правитель — цар, імператор, хан, султан, падишах — який вважав своїх підданих своїми рабами.

Вільна особистість для людини Заходу — це особистість, яка володіє багатьма правами, в тому числі правом приватної власності. На Сході верховним власником землі, майна і навіть життя своїх підданих був правитель держави. В цих умовах приватна власність не була пануючою і капіталістичні відносини не могли виникнути.

На відміну від людей Заходу люди, які живуть на Сході, не прагнули змінити порядок, який колись був встановлений богами і предками. Закони неба, життєвий шлях вони вважають вічними і незмінними. Багаточисельні народні повстання і війни не змінювали порядку речей: раб міг стати царем, а цар — рабом, але самі рабство і царська влада залишалися незмінними.

Для людей Сходу була лише одна можливість змінити своє положення — духовне вдосконалення. Для цього потрібно насамперед свято виконувати свій обов’язок: перед Богом, правителем, старшими, вчителем, родичами, членами касти, общини, сім'ї…

На Заході вважали, що Бог створив природу для потреб людини. Він завжди намагався підкорити природу, поставити її сили на службу. Для цього люди оволодівали знаннями, використовували техніку. Для них був важливий не стільки авторитет предків, скільки спілкування зі своїми побратимами, використання їх знань, вмінь, навичок, досвіду. Людину Заходу відрізняла діловитість, готовність до ризику, рішучість. Суспільства Заходу — це суспільство прогресу.

Як би не відрізнялися між собою культури і цивілізації Сходу, тут положення людини у світі було зовсім іншим, ніж на Заході. Для багатьох людей на Сході єднання з Природою — це шлях удосконалення душі і тіла. Природа — це велика книга, це мудрий Учитель, а не майстерня або лабораторія, як вважає людина Заходу. Тому людям Сходу незрозумілий самий вислів — «підкорення природи». Вони не бачать в цьому сенсу. Їх ідеал — гармонія з природою і суспільством. Вони не перетворюють, а споглядають, не борються, а зберігають, не дерзають, а пристосовуються, вживаються, змиряються. Східна людина — це людина традиційного суспільства. Він не виділяє себе із світу, а почуває себе його частинкою, яка сама по собі просто не має сенсу.

Для людей Заходу Схід, мабуть, завжди, або дуже довго буде залишатись таємницею «за сімома печатками». Східний світ живе своїми законами. У Сходу — свої ритми життя, логіка мислення, норми поведінки, духовне сприйняття світу, культура.

Світ Заходу в основному співпадає з кордонами християнської Європи, в той же час світ Сходу — це величезна територія, яка включає світи ісламу, буддизму, індуїзму, конфуціанства, даосизму, ламаїзму, синтоїзму і інших великих релігій Сходу.

1. Основні риси східної цивілізації

Цивілізації Сходу… «Деспотія», — скажуть одні, «скромність образу життя», — відмітять другі, «віротерпимість», — треті. Що ж стоїть за цим поняттям?

Держава — верховний власник землі. Верховним власником землі на Сході виступала держава, і це явище було однією із відмінних рис східної цивілізації. Східні релігії освячували принцип безмежної верховної влади, освячували і її власність на землю. В свою чергу держава в особі імператора роздавала землю феодалам за службу в армії і податки, а ті в свою чергу передавали її селянам для обов’язкового обробітку і вони були прикріплені до неї. Це і була власність на землю як об'єкт господарювання. Кріпаків на Сході не було.

В міру розвитку східного суспільства розвивалася і приватна власність. В Індії, наприклад, безпосередньо в розпорядженні правителя держави — падишаха — знаходилася 1/8 частина оброблювальної землі, інша роздавалася феодальній знаті. В Китаї імператорські родичі, великі феодали, впливові сановники «поглинали» землі не рахуючись із тим були вони державними або приватними. Не дивно, що маючи власність, з одного боку, були дуже зацікавлені в її захисті державою і тому в її збереженні в існуючому вигляді, а з іншого боку — виступали проти деспотії, її безмежності і свавілля.

І як результат, практично у всіх країнах Сходу існувало протиріччя між прагненням держави зміцнити свою верховну владу і приватною власністю, розвитку якої всіляко перешкоджали встановлені порядки. Занадто розбагатілі власники завжди зустрічали протидію властей і ризикували головою.

Наприклад, багатством прославився рід Едоя із японського міста Осака, якому належали зерносховища, склади, сотні тисяч золотих злитків, безліч дорогоцінних каменів і творів мистецтва. Такі багатства і вплив не подобалися властям. Рід був звинувачений в непокорі державі і все його майно конфіскували.

Державна регламентація життя. Державно-релігійна регламентація життя в умовах східної цивілізації носила всеохоплюючий характер. Податками, відрахуваннями, традиційними поборами держава привласнювала основну частину продукту, який вироблявся.

В Японії чиновники, які збирали податки з селян, керувалися прислів'ям яке побутувало в ті часи: «Селянин — що мокрий рушник, чим більше крутиш, тим більше викручуєш». Сільське і міське населення (рента з купців, ремісників) оподатковувалися на користь держави. Розподіл всіх цих величезних прибутків здійснювалося як шляхом надання прав військовим, службовцям і деяким іншим категоріям населення на одержання прибутків від різних надходжень (з областей, районів, сіл, промислів і т. д.), так і шляхом закріплення джерел прибутків за різними державними відомствами.

Всі військові і службовці держави повинні були під страхом смерті підкорятися встановленому порядку. Страта непокірних або тих які провинилися була звичайною повсякденною справою. «Якщо одна сім'я порушить порядок, дев’ять інших сімей притягуються за співучасть» — такий напис був вибитий на одній із кам’яних стін XVIII ст. у місті Сучжоу (Китай). Кожен громадянин був занесений у спеціальні книги, приписаний до своєї вулиці і кварталу, зобов’язаний був два рази в місяць ходити на спеціальні перевірки в управу. Всі які прибували у міста або хто виїздив звідти проходили реєстрацію. Монахи зобов’язані були писати доповіді і доноси на ремісників.

В таких умовах торгово-грошові відносини і приватна власність на землю могли зароджуватися тільки в зіткненні з тривалими традиціями, релігійними ідеями, системою державного управління.

Общинне господарство. Характерним для східної цивілізації було і збереження общинного господарства. Індійська община, як правило, складалася із одного села. Більшість сіл були схожі одне на одного: у центрі - храм і головна площа, тут також знаходилися квартали чистих каст — брахманів, купців, землевласників, ткачів. За межами основної території села жили люди, які належали до нижчих каст, їх поселення були розташовані на віддалині. Найвіддаленішими були селища недоторканих. У всіх селах почесне місце займав його духовний голова, який виконував релігійні обряди і давав поради у всіх справах. Другою особою був нотаріус. Він записував у книзі всі угоди і вів опис ділянок, скільки кожна повинна сплачувати податків і надходження прибутків. Необхідною особою на селі вважався перукар. Він не тільки підстригав і брив жителів, але і займався лікуванням, розтиранням тіла, масажем який індійці дуже любили.

Крім того, кожна община колективно утримувала 10 — 12 ремісників, а також старосту, людину яка збирає податки та інших посадових осіб.

Всі посади і обов’язки, які виконували окремі общинники, передавалися по наслідству із покоління в покоління. Цим община прив’язувала селян і сільських ремісників до землі, тому що тільки в своїй общині селянин і ремісник мали право на певне заняття. Юридично більшість селян були вільними, але фактично індійський селянин не міг покинути свою общину.

На чолі японського села стояв староста, який або вибирався всім селом, або призначався феодалом. Всі жителі села поділялися на групи, до складу яких входило п’ять сусідніх будинків. На чолі кожної «п'ятірки» стояв особливий уповноважений. Всі члени «п'ятірки» були пов’язані круговою порукою у справі сплати податків і виконанні повинностей. Якщо хто-небудь із членів цієї групи втік, не виконавши своїх обов’язків перед казною, то за нього відповідали всі члени групи, які залишилися. Коли податки і повинності були занадто важкими, починалася втеча «п'ятірки». Ні один власник будинку не міг залишити в себе ночувати людину, якщо не повідомив про це свою групу. Без такого повідомлення він не мав права хоча б на короткий час переселитися в інше село.

Таким чином, община володіла відносною самостійністю у питаннях самоуправління і вирішення своїх внутрішніх проблем в рамках звичая, традиції, релігійно-моральних норм.

Контроль феодалів над містами. Існували відмінності у положенні східних і європейських міст. Якщо в країнах Європи ріст і зміцнення міст супроводжувалися боротьбою міського населення за звільнення від феодальної залежності, то Схід являв іншу картину. Тут зберігався контроль феодалів над містом. Багато міст в Індії виникали як ставки князів. Біля двора феодального князя кормилися десятки тисяч підлабузників, слуг, рабів. Міські резиденції великих феодалів були зменшеною копією князівського двору. Наймане військо, яке було розквартироване у місті, обслуговувалося величезною кількістю слуг, погоничів в’ючних тварин. Таке місто було найтіснішим чином зв’язане з феодалом і його армією. Якщо феодал переїздив у інше місто, то в залишеному місті наставало запустіння. Наприклад, одне із найбагатших міст Фатхпур-Сикри, яке певний час було столицею імператора (падишаха) Акбара, через декілька років після того як столиця була перенесена в Агру наступив занепад. «У самому центрі воно все в руїнах… — писав англієць, який відвідав Фатхпур-Сикри на початку XVII ст. — Будинки стоять пусті, без жителів, значна частина землі зорана під городи».

Крім міст, які виникали як ставки феодалів, існували і міста, які служили центрами внутрішньої торгівлі і ремесла. Але і тут панували феодали.

Міста Китаю як і раніше зберігали середньовічні риси. Дві широкі вулиці за звичаєм пересікали місто хрест-навхрест з півночі на південь і з заходу на схід. Ці вулиці були настільки прямі, що, хоча і простягаються вони на всю довжину міста, з перехрестя можна було бачити всі четверо міських воріт. Будинки, навіть багатіїв, були низькими. Більша частина будівель — дерев’яні, розмальовані і покриті лаком ззовні. У вікна вставлявся папір, скло, красива решітка, пластинки або слюда. Якщо в будинках було п’ять або шість квартир, то вони розташовувалися не одна над іншою, а одна за другою і розділялися великими дворами.

Приватні палаци як правило виходили на вулицю одними тільки воротами. Ворота, навколо яких були дві низьких будівлі, належали слугам, працівникам крамниць, робітникам. Тому на вулицях було багато крамниць і крамничок з вивісками на високих стовпах, які часто прикрашалися прапорцями з матерії. Високі будинки багатих людей розташовувалися всередині садиби. Все що потрібно було для домашнього господарства можна було купити біля самих воріт будинку. Для більш успішного залучення покупців, продавці весь час голосно кричали, вихваляючи свій товар.

Втомленому пішоходу на кожному кроці надавалися місця для відпочинку і підкріплення сил: готелі, харчевні, палатки де продають фрукти, чай, воду з льодом.

Вулиці були заповнені бродячими торгівцями і підмайстрами, тут були вуличні перукарі, факіри, писці, жебраки. Не дивно, що іспанського мандрівника, який побував у Китаї, така маса народу на вулицях вражала: «Якщо б кинути пшеничне зерно, воно не могло б впасти на землю», — відмітив він.

Придворні сановники і принци імператорського дому показуються на вулицях, оточені загонами кінноти. Всьому натовпу приходилося розступатися, щоб дати дорогу якому-небудь важному чиновнику, якого завжди носили на носилках у супроводі багато численної свити.

Квартали простолюдинів були брудні і запущені. Ремісники, міська біднота жили в жалюгідних лачугах, а у південних містах жили в човнах з накриттям. Ходили вони в лахміттях, харчувалися чим попало.

Землеволодіння — основне заняття населення. Землеробство залишалося основою господарського життя. Формувалися райони інтенсивного землеробства, де була зайнята абсолютна більшість населення.

Працьовитість китайських землеробів не мала собі рівних: праця вважалася в Китаї не тягарем, не покаранням за гріхи, а священним обов’язком, на який небо благословило рід людський. Благоустрій селян залежав від цієї праці, і китайські землероби були надзвичайно працьовитими господарями.

Ось чому лорд Макартней, який мандрував по Китаю в кінці XVIII ст., з подивом відмічав, що за виключенням скелистих частин гір, він на своєму шляху не бачив ні однієї необробленої ділянки землі. Навіть на гірських схилах від самого підніжжя до верхівки гори упорядковані тераси, на яких сіють зерно, садять цибулю, сіють моркву і т. д. У болотистих місцевостях китайці спускають на воду бамбукові плоти з насипаною землею, обладнуючи своєрідні плавучі городи.

Становий лад. У східних суспільствах існували станові перегородки, які не так то просто було перебороти. Розглянемо цю систему на прикладі Китаю.

До вищого стану, привілеї якого передавалися по наслідству, належали: родичі імператора і їх потомки — «жовтопоясні», які мали право носити пояс імператорського, жовтого кольору, «червонопоясні» і «залізношоломні» — потомки наближених перших імператорів.

Привілейованим станом, приналежність до якого не передавалася по наслідству були шеньші - «вчені». Щоб стати шеньші, треба було здати екзамен і одержати вчену ступінь, яка дозволяла поступити на державну службу. Правом здавати екзамен користувалися не тільки поміщики, але і селяни, ремісники.

Але необхідність заучувати напам’ять тексти релігійних книг, сухий характер творів, які давали на екзамені, як правило прирікали переважну більшість пошукувачів на провал. Із середовища шеньші призначалися управителі міст, судді та інші високопоставлені чиновники. Європейці назвали їх мандаринами (від португальського слова «мандар» — «управляти»).

Мандарини ходили у формі, на шапках у них були маленькі шарики: рубінові, коралові або інші в залежності від рангу. На одягу вони носили великі квадрати тканини нашиті на груди і спину з зображенням птахів: журавля, фазана, павліна, цаплі - у цивільних мандаринів, звірів: однорога, лева, леопарда, тигра і інших — у військових.

Вищі стани звільнялися від ганебних покарань, їх не мали права карати бамбуковою палицею. Їм не дозволялося займатися торгівлею, лихварством і ремеслом.

Нищі сходинки станової драбини складали стани землеробів, ремісників і торгівців. Стан землеробів включав у себе не тільки селян, але і поміщиків, ремісниками вважались власники великих майстерень і мануфактур. На самому низу станової драбини знаходилися раби. Як і вони презирливими вважалися актори, прибиральники, приватники державних установ, а також люди, які постійно жили в човнах на воді.

У Індії все населення ділилося на касти. Місце людини в суспільстві, його професія суворо визначалися кастою і заняттям його батьків: син землероба ставав землеробом, син купця — купцем. Вигнання із касти ставило людину поза суспільством.

Все життя японського суспільства було обплутано павутинням заборон і рекомендацій, настанов і наказів. Головною метою регламентацій було збереження існуючого порядку в суспільстві. Укази і зведення правил визначали життя всіх станів, заняття, норми поведінки, якість і характер одежі, харчів і т. д.

Селянам згідно опублікованих циркулярів наказувалось вставати вдосвіта, не пити горілки і чаю, не курити тютюну, вживати в їжу тільки просте зерно, носити одежу із бавовняно паперових тканин, будувати маленькі житла, не класти килим на сідло і т. п. Міським жителям було заборонено носити шовковий одяг, мати в будинку лаковані меблі, носити золоті і срібні прикраси, будувати триповерхові будинки і т. д.

Соціальна приналежність уже не відповідала майновому і фактичному положенню людей. Але вся соціальна система східного суспільства сприяла збереженню станового ладу.

Релігії Сходу — шлях самовдосконалення. Релігії Сходу — це насамперед шлях самовдосконалення і удосконалення навколишнього світу.

Багато століть пануюче положення в духовному житті китайців займало конфуціанство. Творець цього вчення — філософ, історик і державний діяч Кун Фуцзи (551 — 479 рр. до хр. е.) — Конфуцій. Він говорив, що простолюдини не знають велінь неба і не бояться їх, вони стають аморальними, нешанобливими до великих людей і перетворюються в розбійників, які нападають на благородних людей. Основним у вчені Конфуція є людинолюбство, яке, на його думку, може бути тільки у знаті. Простолюдинам не властиві хоробрість, шанобливість, широта душі, вірність, доброта, освіченість, а без них немає і людинолюбства. Розглядаючи державу як велику сім'ю, мислитель доказував необхідність шанувати «сина неба» — правителя. «Государ — батько і мати народу», — повчав він. «Кожний, хто служить государю, знатний або незнатний, багатий або бідний, ні при яких обставинах свого життя не повинен повставати проти государя». Конфуцій проголошував, що кожна людина зобов’язана завжди твердо пам’ятати своє положення в суспільстві, яке наперед визначено небом. Небо вказало, що «відносини між паном і підлеглим подібні відносинам між вітром і травою. Трава повинна схилятися, якщо вітер віє. «

Конфуцій висунув принцип середини як правило поведінки «благородних людей, які уникають крайності». «Той, хто хоче стати правителем держави, — говорив він, — повинен сам жити невибагливо; при управлінні своїми рабами повинен проявляти свою добродушність». Конфуціанство стало офіційною державною доктриною, одним із об'єктів культового поклоніння.

Ще одна релігія Сходу — індуїзм — об'єднувала в собі багато чисельні релігійні уявлення, вірування і обряди, які склалися у народів Індії на протязі тисячоліть. Багато чисельні народні вірування визнавали велику кількість богів, які вважалися втіленням головних богів: Брахми — бога-творця, творця Вселеної і всього живого, Вішну — який зображає вічно живу природу, Шіви — який уособлює її грізні сили і здатність до постійного відродження. Індуїстська релігія стверджувала, що мета життя полягає в приєднанні людини до Бога. І тому не потрібно турбуватися про тілесне життя, тому що «тіло — це мильна булька».

Індус глибоко вірив, що всі події наперед визначені долею, і якщо він потрапив у біду, то говорив слідуюче: «Це у мене було написано на чолі».

Індуїзм вимагав дотримання кастових особливостей — поділ суспільства на чотири самостійних стани: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшья (землеробів), шудра (слуг і рабів). Якщо людина при житті виконала свій обов’язок, слідувала законам своєї касти, дотримувалася наказів брахманів, то після смерті його душа відроджується у тілі людини більш високої касти. Якщо ж порушував, то опиниться у тілі людини більш низької касти або навіть у тварині, птаху, рибі або комахи. Якщо людина здійснила крадіжку у брахмана 1000 раз перевтілюється у змію, хто вкрав хліб стає після смерті пацюком.

В реальному житті поділ на касти був дуже жорстким, перехід від однієї касти в іншу, особливо із нищих каст у вищі був майже неможливим.

Виходячи із вчення про неминучість земного страждання, буддизм, який виник у Північній Індії у VI — V ст. до хр. е. Стверджував, що справа порятунку кожної людини знаходиться в його руках. Всяка спроба вести боротьбу за земні інтереси, за словами проповідників буддизму, таїть в собі страшну небезпеку безкінечного продовження нових страждань. Відмова від жадоби життя, піти від нього, перебороти у собі «усякого сильного почуття» — все це приводить до припинення страждань. «Закривай очі, щоб не спокуситися спокусливими речами, заткни вуха, підкори язик і тіло, мову, розум, підкори все». Буддизм проголошував непротивлення злу, байдуже відношення до дійсності, примирення з нею, заперечував поділ людей на касти, адже згідно буддизму всі люди рівні.

Ще одна релігія, яка виникла на Сході, — синтоїзм. «Синто» у перекладі на українську мову означає «шлях богів, духів». Зовсім не важко побачити в цьому зв’язок синтоїзму з стародавніми віруваннями в добрих і злих духів, з обрядами, з допомогою яких люди прагнули духів задобрити, змилостивити.

В синтоїзмі було дуже багато богів. Але особливе місце серед них займала богиня сонця Аматерасу, від якої ніби ведеться родословна японських імператорів. Світські правителі шанувалися як посланці неба, споконвіку їх авторитет був незаперечним.

Згідно вчення синтоїстів, в Бога при певних умовах може перетворюватися душа кожної людини, яка померла. Але для цього потрібно неодмінно виконувати усі релігійні накази: молитися, здійснювати жертвоприношення.

Синтоїзм використовувався в Японії для зміцнення влади імператора. Ще в VII ст. імператор став верховним жерцем синтоїзму.

Люди Сходу були переконані в тому, що лише тоді людина може удосконалювати світ, коли шляхом удосконалення здійснить гармонію в самому собі.

2. Цивілізації Сходу і Заходу на рубежі Нового часу

На рубежі Нового часу Схід був найбагатшою і населеною частиною світу. В 1500 р. у країнах Сходу (Азія і Північна Африка) проживало майже 288 млн. чол., або 68%населення всієї Землі. Включно до промислової революції в Європі на нього припадало 78% світового промислового (мануфактурно-ремісничого) виробництва. Тут були родючі землі, які давали порівняно високі врожаї. Наприклад, середня врожайність пшениці в Індії у другій половині XVI ст. складала 12,6 ц. з гектара, ячменю — 13,1 ц., тоді як в країнах Західної Європи — 7 — 8ц. з гектара. В 1500 р. із 31 найбільшого міста світу з населенням більше 100 тис. кожне, 25 знаходилося на Сході і тільки 4 в Європі (2 в Африці). Практично до початку XIX ст. країни Сходу експортували в Європу основному споживчі товари та іншу готову продукцію. Вони поставляли медикаменти, прянощі, каву, цукор, чай, вишукані бавовняно-паперові тканини, кашеміри, шовкові вироби та інші предмети розкоші.

У порівнянні із Заходом, Схід був краще забезпечений продовольством, особливо хлібом. Приріст населення в Азії в XVI ст. складав 35%. Положення народних мас було достатньо стабільним, кращим ніж у Європі.

У порівнянні із Сходом, Європа виглядала бідною і відсталою частиною світу. В 1500 р. в країнах Заходу (католицькі країни Європи) було 68 млн. жителів або 16% всього населення Землі. На Європу (без Росії) припадало близько 18% світового промислового виробництва, у перерахунку на душу населення це було дещо менше ніж на Сході. Приріст населення — 25% у XVI ст. був нище ніж у Азії. Лише 2 держави Південної Європи — Італія і Іспанія були на рівні Сходу, до них поступово підтягувалися Фландрія, Франція, Англія і деякі інші землі на північному заході Європи.

Не дивлячись на це, а також на відносну слабкість і нерівномірність розвитку, Захід робив все зростаючий вплив на хід світових подій. Його динамізм і в кінцевому рахунку його роль у світовій історії зовсім не відповідали і не витікали із чисельності його населення, його багатств і інших умов матеріального життя. Абсолютно ясно, що роль Заходу визначалася факторами іншого порядку, насамперед так званим людським фактором, «культурою людини», яка витікала із особливостей західної цивілізації.

Ця нова цивілізація склалася на Заході у Х — ХІ ст. на базі античних традицій і вчення західно християнської (католицької) церкви. Її основу складала вільна людина, самостійний і незалежний індивід, який володів особистими правами і привілеями. На відмінну від Сходу, на Заході переважало індивідуальне начало, перевага приватних інтересів над суспільними. Чисто християнська ідея боголюдяності всіляко зміцнювала це начало і вимагала від кожної людини безкінечного самовдосконалення «співпраці» з богом. В поєднані з віковими традиціями приватної власності це сприяло створенню соціальних і ментальних структур, які володіли величезним потенціалом саморозвитку. Якраз на базі цих структур розвинувся зовсім особливий тип особи, який прирікав західну людину на безкінечні пошуки Нового.

На протязі всього життя людина Заходу прагнула вирізнитися, виділитися із маси собі подібних і зайняти особливе, лише йому властиве положення. На Заході люди мінялися з тим як постійно міняються закони природи. Не було нічого незмінного і неважливо, що чимало новинок приходило ззовні. Ми вже знаємо, що значна частина технічних винаходів, наприклад, вогнепальної зброї, паперу, водяного колеса, вітрильників, книгодрукування і багато інших були зроблені на Сході. Але на Заході вони швидко доводилися до досконалості і давали імпульс до нових відкриттів. Неможливо перерахувати все те нове, що з’явилося в Європі на рубежі Нового часу. Мінялося все — політика, розуміння любові, філософія, фінанси, мистецтво і технологія. Всі ці зміни відображали своєрідну духовну атмосферу, яка панувала на Заході, були проявом того духовного настрою, того духа Фауста, який змушував західну людину заради власного задоволення проникати в таємниці природи і мандрувати в далекі країни. Європейці залишили сотні записок, малюнків, замальовок про свої мандрівки за морями і океанами. Але ми не знаємо ні одного опису Європи, який був би зроблений китайським або індійським мандрівником. Навіть мусульмани приїздили на Захід в крайньому випадку, коли було дуже потрібно, головним чином у справах, пов’язаних із державними інтересами.

У порівнянні із Заходом, Схід був нерухомий. Люди не змінювалися на протязі декількох поколінь. Придане бабусі вєтшало, але не старіло. На Сході переважало спільне начало, конформізм, який витікав із переконання, що існують загальні закономірності, за якими кожна людина повинна влаштовувати своє життя. Ця ідея про вічні і об'єктивні закони, а також перевага спільного начала над приватним, колективу над особистістю (індивідуальністю) визначили наперед інерційність життя і думки. Маса придушувала (подавляла) одиницю і не давала їй можливості проявити себе. Вірність минулому, насамперед заповітам великих предків, які відкрили закони правильного життя, домінували в системі східних цінностей. Тільки їх дійсне або уявне порушення примушувало східних людей шукати нові шляхи їх вирішення, які б були покликані в кінцевому рахунку відновити звичний порядок речей.

Динаміка Заходу, перевага його цінностей проявилися далеко не відразу, а головне не у всіх сферах людської діяльності. Включно до середини XVII ст. у Заходу не було переваг в області військової справи, він як і раніше відставав від Сходу у сфері матеріального виробництва і рівня життя, тобто в співставлюваних і такі, які легко встановлюються областях людського співжиття. І тільки в кінці XVII ст. перевага Заходу стала очевидною. Тоді ж стали відмічати «відставання» Сходу. Разом з тим слід відмітити, підкреслюють студенти, що це «відставання», як і «випереджаючий розвиток» Європи було не більше ніж зовнішнім проявом, видимим наслідком їх попередньої історії. На рубежі Нового часу в Західній Європі не відбулося і не відбувалося нічого надприродного. «Європейське диво» XVI — XVII ст. було простим і природнім нагромадженням результатів, які раптово для інших виявили нову якість. «Відставання» Сходу — це також результат його власного розвитку. До ХІХ ст. включно його ніхто не переривав і не зупиняв. Але на відмінну від Європи, воно йшло іншими шляхами, на базі інших соціальних і релігійних цінностей.

При загальній протилежності Заходу, Схід був далеко не єдиним. Його окремі частини відрізнялися між собою майже так само, як кожна із них відрізнялася від Заходу. До того ж включно до Великих географічних відкриттів ці окремі частини людства розвивалися майже ізольовано і не були зв’язані між собою постійними і взаємозумовленими процесами. Універсальність світу і людини існувала скоріше у свідомості людей, ніж у реальному життєвому досвіді. В кращому випадку існували контакти між суміжними ойкуменами, якими були ці окремі частини. У кожній із них домінувала своя цивілізація зі своїм баченням світу, із своїми світогосподарськими зв’язками і культурно-історичними цінностями. На рубежі Нового часу всі ці цивілізації виступали як свого роду центр сили у полі тяжіння яких розгортався всесвітньо-історичний процес.

Кожна цивілізація — це культурно-історичний тип, який визначає спосіб або стиль життя, властивий великій людській популяції, яка керується своїм комплексом знань і визнає авторитет певної системи цінностей. У відповідності з ним і країни, і народи, які входять в цивілізацію, прагнуть будувати своє життя, свої соціальні і політичні інститути. При цьому кожна цивілізація опирається на власну міфологію і культурно-історичну традицію. Кожній із них властивий особливий тип культури з власною концепцією життя і людини, зі своєю етикою і мораллю.

Кожна цивілізація виступає як цілісна система. Як така вона є детермінантом своїх частин, підкоряє або перетворює їх у відповідності з своєю власною природою. Економіка не є виключенням. Тому кожній цивілізації був властивий свій власний спосіб виробництва, який витікав із характеру її економічних структур, тобто сукупності соціальних умов, в яких здійснювалася господарська діяльність людини. Тому з економічної точки зору цивілізації, які знаходилися на однаковій стадії розвитку, відрізнялися не характером знарядь і засобів виробництва, а формою організації праці. Вони були органічно властиві цивілізації і внаслідок цього були надзвичайно міцні. Не випадково К. Маркс в «Капіталі» відмічав, що внутрішня міцність і структура докапіталістичних національних способів виробництва в Китаї і Індії були непереборною перешкодою для торгівлі, яка розкладала б їх і не піддавалися руйнуванню без допомоги політичної влади.

На основі порівнянь, можна стверджувати, що на рубежі Нового часу всі передові цивілізації Старого Світу — китайсько-конфуціанська, індуська, мусульманська, західно-християнська і ті які межували з ними — російсько-православна, японська і ламаїстська, знаходилися на майже однаковій стадії розвитку. Деякі відмінності в техніко-економічних показниках, наприклад, відставання Західної Європи або Близького Сходу в області продуктивності сільського господарства, не мали принципового значення і компенсувалися в інших сферах матеріального життя.

На початку XVI ст. найбільш населеною і багатою частиною світу були Китай і інші країни китайсько-конфуціанської цивілізації (Корея, Вєтнам). В 1500 р. в її ареалі проживало близько 106 млн. чол., тобто 22,3% всього населення Землі. У своїх основних рисах ця нова далекосхідна цивілізація склалася на середину І тис. р. до хр. е. на базі соціокультурної спадщини Стародавнього Китаю і вчення Конфуція (551 — 479 до хр. е.).

Холодний матеріалізм і бездуховність цієї далекосхідної цивілізації сформували особливий тип особистості. Непорушний і вічний порядок основа основ конфуціанського способу життя. У світі існують об'єктивні закономірності, які не залежать від волі окремих людей. В житті не може бути і не має нічого нового. У конфуціанстві немає бога, немає особи творця, не говорячи вже про ідею боголюдиності. Від людини вимагалось не розвиток вільного творчого начала, а дотримання раз і назавжди встановлених правил, які витікають із чітко усвідомленої необхідності.

Найвищою соціальною цінністю конфуціанства була держава. Вона одна, керуючись єдиним правильним вченням, була покликана влаштовувати життя суспільства і людини. Держава пронизувала все, підкоряла собі всі сторони людської діяльності, об'єднувала функції правителя, судді і духовного наставника народу. В служінні державі, яка ототожнювалася з загальним благом, чиновники бачили найвищий сенс свого життя. Ніде в світі, навіть в Росії, не було такого культу державної влади. Ніде у світі чиновники не каструвала себе заради служіння державі, без якої китайці не уявляли собі справедливості і порядку.

Конфуціанське суспільство було вороже по відношенню до індивіда і його прагнень. Тут не було свободи, навіть самого поняття про свободу як права особистості самостійно розпоряджатися собою і своєю діяльністю. Кожен був частиною величезного суспільного механізму і «служив» йому в міру своїх сил і здібностей. Почуття обов’язку на конфуціанській шкалі цінностей переважало над всіма іншими. Людина повинна була слухатись насамперед родичів і начальників. На протязі віків конфуціанство виховувало в людині акуратність і обов’язок, які породили ту найвищу культуру праці, яка викликала захоплення у іноземців. Все було розписано, все регламентовано включно до дрібниць. На протязі всього життя китаєць був у полоні ритуалів свого роду — науково обґрунтованих правил поведінки, тих знаменитих «китайських церемоній», які в сукупності складали досить жорстку систему повсякденного етикету, який зв’язував людину по руках і ногах.

Конфуціанське суспільство було формально демократичним. Кожен міг стати Яо (легендарний герой і правитель стародавнього Китаю). Для цього потрібна була праця і старанність, насамперед в набутті знань. Конфуцій закликав все життя вчитися, осягати істину. Насправді це означало вивчення конфуціанської науки — величезного і крайнє догматичного зведення знань, яке мало ясні і чіткі відповіді на всі випадки життя. В 1403 — 1407 рр. ці знання були зібрані в 22 877 книгах, які склали 11 095 томів конфуціанської енциклопедії. Система конфуціанської науки і освіти, за словами О. Сенковського це «найстрашніше іго, яке де-небудь і коли-небудь душило за горло розум людський». Все це визначило наперед інтелектуальний застій суспільства, коли думка людини була постійно повернена назад у занадто ідеалізоване минуле.

Китайсько-конфуціанська цивілізація мала чітко визначений, навіть ізоляціоністський характер. Вона в прямому розумінні слова відгородилася від світу Великою китайською стіною. Навіть військова доктрина несла на собі відбиток охоронного начала. Конфуціанство виключало зовнішню агресивність, прагнення до експансії, до тріумфального поширення і утвердження своїх цінностей. Військова справа вважалася непрестижною для освічених людей. Війна, як і торгівля, сприймалися як неминуче лихо, як печальна необхідність, яка диктувалася турботою про вище благо держави.

Весь світ китайсько-конфуціанської цивілізації був повернений всередину. Його цілком пронизувала ідея самодостатності, переконання в непотрібності і навіть шкідливості зовнішніх контактів. Це прагнення до ізоляції поєднувалося в конфуціанській свідомості з впевненістю у незмірній перевазі своїх цінностей. Китайці розглядали себе як центр світу, як Серединне царство, вершину і світоч світової цивілізації. Вони поблажливо погоджувались, щоб іноземні варвари вчилися у них, але самі не відчували в цьому ні найменшої потреби. Китайці не бажали мати будь-які зовнішні зв’язки чи запозичувати чужий досвід або знання.

Все це привело до самоусунення країн китайсько-конфуціанської цивілізації із світової історії. Їх роль, якщо не брати запозичень їх досвіду іншими, була зведена до самого мінімуму, але ніяк не співвідповідала їх величезному людському і матеріальному потенціалу. Фактично весь ареал китайсько-конфуціанської цивілізації залишився в стороні від вирішальних подій міжнародного життя.

Зовсім інший характер мала японська цивілізація. Вона багато перейняла у Китаю, в тому числі систему письма і значну частину матеріальної культури. Часто її розглядають навіть як вітку китайсько-конфуціанської цивілізації. Насправді вона була зовсім іншою, багато в чому навіть протилежною. Тут не було подавлення особистості, не було культу надлюдської держави, етатизованої і егалітизованої свідомості.

Японська цивілізація виникла в ІХ — ХІ ст. Ареал її поширення ніколи не виходив за межі власне Країни Вранішнього Сонця, населення в 1500 р. складало 17 млн. чоловік, або всього 4% жителів Землі. Це невелика, але виключно динамічна цивілізація склалася на базі синтоїзму (культу стародавніх японських богів і духів) під сильним впливом буддизму махаяни. Він проник в Японію в середині VI ст. і в ІХ ст. став державною релігією. На відміну від китайсько-конфуціанського суспільства японська цивілізація володіла виключною здатністю до наслідування, сприйняття чужого досвіду і знання. У цьому відношенні вона нагадувала Західну Європу. Вона легко і природно інтегрувала запозичення, органічно включаючи їх в систему власних цінностей та ідеалів. Навіть стародавні японські божества і духи з часом стали сприйматися як аватари (іпостасі) різних будд і бадхисаттв.

На відміну від Китаю у японському суспільстві не було заперечення індивіда і його права на власний вибір. Ще до поширення християнства в релігійній свідомості японців не було настільки різкого протиставлення людського і божественного (детермінуючого) начала, яке ми бачимо у інших суспільствах Сходу. Істинно конфуціанська культура праці сполучалася з почуттям глибокої особистої відповідальності і високим престижем ратного подвигу. Японія була єдиною країною Сходу, де існував благородний стан рицарів (самураїв) і князів (дайме) — найближчий аналог європейського дворянства. Дайме і самураї як аристократи користувалися особливими правами і привілеями. Подібно європейським дворянам, вони були носіями станової честі, яка знаходила свій вираз в моральному кодексі самураїв — бусидо («шлях воїна»). Наявність дворянства, станових прав і привілеїв, а також виникнення вільних міст, торгово-ремісничих цехів і господарсько самостійних селян свідчили про значну близькість соціальних структур Японії і Західної Європи і багато в чому визначили наперед успіх амідаїзму і дзен-буддизма в ХІІІ ст., проповіді Нітірена (1222 — 1282), а в кінці XVI ст. — католицизму.

Поширення амідаїзму, дзен-буддизму, Нітірена та їх естетика рицарської моралі, які культивували почуття особистої честі, васальної відданості і надзвичайної відповідальності за своє слово не тільки завершили формування самурайського типу особистості, але і наклали глибокий відбиток на національний характер всього японського народу. Якраз із поширенням Нітірена і дзен-буддизма, в кінцевому рахунку особливого синто-буддійського комплексу, часто зв’язують небачене піднесення економіки і культури, яке переживала Японія в XIV — XVI ст. населення країни зросло з 9,7 млн. в 1300 р. до 22 млн. в 1600 р. високі темпи розвитку, які були досягнуті в цей період, свідчили про виключну життєвість і динамізм японської цивілізації. Включно до початку ХІХ ст. вони ніколи і ніким не були перевершені. І тільки гоніння на християн, «закриття» країни і встановлення режиму Токугава (1603 — 1868), який орієнтувався на китайські порядки, загальмували розвиток японського суспільства і на певний час виключили його із активного міжнародного обміну.

Повною протилежністю далекосхідних цивілізацій, особливо китайсько-конфуціанській була велика індуська цивілізація. Вона отримала поширення у величезному регіоні, який охоплював весь Індійський субконтинент і країни Південно-Східної Азії. В 1500 р. в ньому проживало близько 116 млн. чол., або 24,1% всього населення Землі. У своєму сучасному вигляді індуська цивілізація склалася в середині І тисячоліття хр. е. на основі стародавньої індо-арійської цивілізації, яка ввібрала в себе різні культурно-історичні традиції Південної Азії. Вирішальну роль у її становленні, на думку деяких істориків, зіграло вчення Шанкари (788 — 820). Цей великий мислитель корінним чином переосмислив релігійно-філософську систему веданти, висхідну до стародавніх арійським ведам і надав їй універсальний характер. На її основі відбувся синтез вірувань і традицій різних народів Індії, кожний із яких знайшов свою нішу в індуському релігійно-культурному соціумі. На базі більш давніх культів склався багатоликий пантеон антропоморфних індуських богів (Шива, Вишну, його аватари Рама і Крішна, а також Дурга, Кали та ін.), спільність релігійного життя і міфологічної традиції, яка визначила наперед соціальні і морально-етичні цінності індуської цивілізації.

На відміну від прагматичного матеріалізму китайського конфуціанства, індуїзм мав глибоко емоційний ідеалістичний характер. Із древньоіндійської спадщини він зберіг уяву про духовну суверенність людини і його індивідуальному відношенні до бога. Але рішуче розмежування матеріального і духовного начала в людині і уявлення про самостійне існування душі, яке доходило до ідеї метампсихозі (вчення про переселення душ), визначили наперед корінну відмінність індуського типу особистості від західноєвропейського. Індусу було абсолютно чуже усвідомлення єдності і неповторності земного життя, чужа ідея боголюдяності. У веданті весь світ матеріальних речей, навіть земна сутність людини, її тіло і думка мають ілюзорний характер. Життя людини позбавлене конкретного історичного змісту. Індуістська свідомість поза історична: все повторюється і зникає безслідно. Внаслідок цього всі матеріальні, земні інтереси людини відступають на другий план. Навіть духовний світ індуса, при всьому його багатстві, був звернений всередину і ніяк не поєднувався з активним творчим вторгненням у все існуюче на Землі.

На відмінну від конфуціанства індуїзму були чужі уявлення про одвічну рівність людей. Релігійний ідеал, аскеза, інтелектуальна витонченість та інші форми сублімації духа ніколи не були спільною вимогою, яка була звернена до мас. Її долею було дотримання драхми — елементарних правил богочестя і пристойного життя, що дозволяло надіятись на слідуючи, більш високе народження. В нинішньому житті місце людини визначалось кармою, яку він успадкував — духовною якістю, рівень якої залежав від співвідношення гріхів і доброчесності, які мали місце при попередніх народженнях. Чим більше зла було зроблено в минулому, тим важче карма і, як наслідок, нижче соціальний статус сьогодні.

Таким чином, положення людини у суспільстві визначалося в першу чергу фактом його народження, практично — соціальним статусом його батьків. Найбільш повно це принципове заперечення рівності виражалося в системі каст — замкнутих ендогамних колективів, які зв’язані спільністю крові і можливих занять. Ще в глибокій древності склалася чітка ієрархія каст — від вищих, насамперед брахманських, висхідних до трьох арійських варн (станів), до нищих, які відносяться до четвертої станово-варнової категорії (шудра), який включає в себе потомків доарійського населення і різного роду метисів. Кожна каста мала свої звичаї, закони і ритуали, свій суд і органи самоуправління.

Володіючи широкою автономією, навіть правом захищати своїх членів із зброєю в руках, каста направляла і контролювала всю їх діяльність. Фактично вона визначала місце людини в суспільстві, забезпечувала йому соціальний захист, у випадку необхідності підтримувала морально і матеріально. Разом з тим каста позбавляла людину індивідуальної свободи, сковувала його особисту ініціативу і відповідальність. Насправді вона повністю блокувала можливість самореалізації індивіда, перешкоджала самостійному розкриттю його творчого потенціалу і в кінцевому рахунку перетворювала в раба, підпорядкованому закону сурової необхідності.

Каста була ключовим і найбільш стійким елементом індуської соціальної структури. Навіть релігійні общини і течії (джайни, християни, мусульмани, сикхи і т. п.), які в принципі не признавали і навіть боролися з кастовою системою, в кінцевому рахунку перетворювалися в закриті угруповання, які змушені були жити згідно законів кастового ладу. Сам він як такий не потребував ніякої зовнішньої опори. Для його підтримки не потрібно було ні насильства з боку держави і влади, ні кари релігійних інститутів. Одним словом, кастове суспільство було саморегулюючою системою, яка не залежить ні від держави і в певній мірі навіть протистояла їй. Внаслідок цього індуська держава завжди виступала як «надбудова», як ефемерна структура, яка робила мінімальний вплив на життя людини і суспільства в цілому. В індуській правосвідомості держава, політична влада взагалі (радж), виступала насамперед як захисник і покровитель своїх підданих, як третейський суддя. В цьому відношенні воно було ближче всього до західноєвропейської концепції держави. Але на відміну від людей Заходу, які були зацікавлені в існуванні своїх державних структур, індуси були до них зовсім байдужі. Лояльність до касти і общини переважала у них над лояльністю до держави. Життя індуса проходило в рамках общинно-кастових інститутів і регулювалось нормами кастового права, а не законами держави, які мали обмежене значення.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой