Система міжнародного права: поняття, проблеми становлення та закономірності розвитку

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра міжнародного права і порівняльного правознавства

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ

СИСТЕМА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА: ПОНЯТТЯ, ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ

Студента III курсу 2 групи

Інституту міжнародних відносин

Спеціальності міжнародне право

Тихомирова Дмитра Миколайовича

Науковий керівник:

Викладач Луцак М. М

Київ-2008

ЗМІСТ

  • Вступ 3
  • Розділ І. Система міжнародного права: поняття та становлення 5
    • 1.1 Поняття та значення системи міжнародного права 5
    • 1. 2 Проблеми становлення та закономірності розвитку системи міжнародного права 8
    • 1. 3 Міжнародне право і внутрідержавне право — дві системи права: спільні та відмінні риси 10
  • Розділ ІІ. Структурні елементи системи міжнародного права 20
    • 2.1 Проблеми визначення поняття та класифікація джерел міжнародного права 20
    • 2. 2 Основні принципи в системі міжнародного права 23
    • 2. 3 Норми міжнародного права: поняття, правова природа, класифікація 28
  • Висновки 30
  • Список використаної літератури 35

Вступ

Актуальність теми дослідження. Розглядаючи розвиток міжнародного публічного права на початку XXI століття, слід зазначити, що проблема видається достатньо складною і потребуючою свого аналізу не лише через її пізнавальний інтерес. Підхід до міжнародного права, як до системи, порівняно нове явище. Міжнародне право не містило загальних цілей і принципів, було диспозитивним, тобто держави могли скасувати у своїх взаємовідносинах дію будь-якої міжнародно-правової норми. Поява принципів міжнародного права сприяла об'єднанню, організації, створенню ієрархії норм міжнародного права. Проте, на разі не варто говорити про сталість цієї система. Навпаки, вона є динамічною, постійно змінюваною, що не в останню чергу детермінує актуальність дослідження тематики.

Об'єктом дослідження курсової роботи є система регулювання міжнародних відносин засобами міжнародного права.

Предметом курсової роботи є теоретико-концептуальні підходи до висвітлення проблеми становлення та розвитку системи міжнародного права та її елементів.

Основна мета курсової роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу складових системи міжнародного права розкрити його системні особливості.

З огляду на мету роботи її завданнями є:

1) охарактеризувати поняття та структуру системи міжнародного права;

2) вивчити специфіку закономірності сучасного етапу розвитку системи міжнародного права;

3) висвітлити особливості норм, принципів та джерел як складових системи міжнародного права.

Теоретичне підґрунтя дослідження. При розгляді системи міжнародного права, використовувалися теоретичні положення й висновки, зроблені вітчизняними та зарубіжними дослідниками. Серед них можна назвати російських вчених Ю.Я. Баскіна, К. Я. Бекяшева, І.І. Лукашука, Л. А. Моджоряна, О.І. Тіунова, Г.І. Тункіна, Д.І. Фельдмана та інших. З-поміж українських фахівців міжнародного права на особливу увагу заслуговують праці В. Г. Буткевич, В. А. Василенка, В. Н. Денисова, А. С. Мацка, В.І. Муравйова, Л. Д. Тимченка тощо.

Методологічну основу роботи складає сукупність загальновизнаних принципів та методів наукового пізнання. Для одержання наукових результатів застосовувалися загальнонаукові принципи та підходи, які забезпечили єдність аналізу, історизм, об'єктивність дослідження тощо. Історико-правовий, історико-порівняльний, нормативний, діалектичний, системно-структурний та інші методи були задіяні з метою досягнення розуміння виникнення та розвитку системи міжнародного права, його окремих норм, принципів та інститутів. З арсеналу спеціальних методів використовувався метод наукової абстракції, формально-логічний та ін.

З урахуванням об'єкту, предмету, мети й завдання роботи, у її структурі виокремлено вступ, два розділи, висновки та список використаної літератури.

Розділ І. Система міжнародного права

1.1 Поняття та значення системи міжнародного права

Перш ніж приступати до аналізу системи міжнародного права, доречно коротко позначити її поняття та значення. У цьому сенсі вкажемо, що право за своєю формою повинне бути належним чином організовано, внутрішньо погоджено, щоб не спростовувати себе в силу внутрішніх протиріч, тобто мати властивість системності. Більшість вітчизняних учених говорять про міжнародне право як про систему юридичних норм, що регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права, створюваних шляхом узгодження позицій учасників міжнародних відносин і забезпечуваних у разі потреби індивідуальним чи колективним примушенням.

Поняття «система» походить від грецьк. Systema-ціле, складене з частин, з'єднання. Ця численність закономірно пов’язаних один з одним елементів, що представляє собою певне цілісне утворення, єдність чи порядок, обумовлений планомірним розташуванням частин у визначеному зв’язку. Поняття «система» означає, що право являє собою деяке цілісне утворення, що складається з безлічі елементів, що знаходяться між собою у певному зв’язку (супідрядності, координації, функціональній залежності тощо)[2, с 34].

Система права відображає не сукупність усіх правових явищ у їхній взаємодії, а тільки внутрішню побудову права як системи правових норм. Внутрішня форма (структура) права характеризується, зокрема, єдністю його складових частин, що обумовлюється системою відносин, що визначають зміст правових норм, створенням і дією останніх на основі єдиних принципів. Досить поширене твердження, що міжнародне право є особливою системою права, відмінною від внутрішньодержавної системи права, і являє собою досить складне юридичне утворення, що складається з комплексу юридичних норм, що характеризується принциповою єдністю й одночасно упорядкованим підрозділом на відносно самостійні частини (галузі, підгалузі, інститути)[ 3, с 67].

Система міжнародного права являє собою комплекс юридичних норм, що характеризується принциповою єдністю й одночасно упорядкованим розмежуванням на відносно самостійні частини (галузі, підгалузі, інститути). Матеріальним системоутворюючим фактором для міжнародного права служить система міжнародних відносин, яку воно покликано обслуговувати. Основними юридичними і морально-політичними системоутворюючими факторами виступають цілі і принципи міжнародного права.

Характеризуючи систему сучасного міжнародного права в цілому і відмічаючи її основні ознаки, слід зазначити, що деякою мірою ці ознаки схожі з тими відмінностями, які відзначалися при загальній характеристиці міжнародного права. Однак розходження все-таки є, і можна констатувати, що в якості основних ознак системи сучасного міжнародного права слід відзначити:

1) цілісність обумовленої конкретної сфери дії (тобто сфери міжнародного права);

2) специфічність співвідношення з іншими міжнародними нормативними системами, і особливо із системами внутрішньодержавного права;

3) стрункість структури конкретних елементів системи;

4) особливу характеристику суб'єктів міжнародного права.

Системі міжнародного права притаманна характерна для неї структура. Під структурою розуміються внутрішня організація системи, розташування і об'єднання її елементів, характер їхнього взаємозв'язку. Іншими словами, це внутрішня форма системи, визначена упорядкованість її частин. Стійкість цілого залежить від стійкості зв’язків між його частинами. Від характеру зв’язків залежить характер системи в цілому. Таким чином, система міжнародного права спирається на комплекс цілей і принципів, має характерну для неї структуру, визначені методи формування і функціонування, розвивається відповідно з властивими їй закономірностями. Існування цієї системи об'єктивно обумовлено, оскільки лише як досить організована система сучасне міжнародне право в змозі виконувати свої функції.

Система міжнародного права не ідентична його структурі. Основний елемент структури міжнародного права — норма МП.

Структура міжнародного права — це внутрішня організація системи міжнародного права. Структурою міжнародного права є особливі способи зв’язків на рівні норм міжнародного права, інститутів міжнародного права і галузей міжнародного права.

Структура сучасного МПП багаторівнева. Елементарний структурний рівень — це структура норм, компонентний розподіл на рівні інституту і галузі міжнародного права.

Сучасне загальне міжнародне право — центр функціонуючої системи. У взаємодії з ним існують регіональні міжнародно-правові комплекси {європейське право прав людини, право ЄС, комплекс міжамериканських норм права тощо). Значна кількість норм регулюють локальні, партикулярні відносини. Ці норми можуть не вписуватись в певний інститут. Міжнародне право не тільки багатофункціональна система, але й складноструктурована система.

До структури системи міжнародного права належать:

— цілі міжнародного права, за Статутом ООН, як базові положення, що характеризують сучасне міжнародне право;

— норми міжнародного права як його первинні елементи;

— принципи міжнародного права як найважливіші положення, що мають вищу юридичну чинність;

— інститути міжнародного права як групи норм, що регулюють однорідні правовідносини;

— галузі міжнародного права як сукупності норм і принципів, які регулюють правовідносини у певній галузі, що складає специфічний предмет міжнародного права і пов’язана зі специфічною групою об'єктів міжнародного права.

1.2. Проблеми становлення та закономірності розвитку системи міжнародного права

В історії міжнародно-правової думки питання виникнення й розвитку системи міжнародного права ніколи не ускладнювались науковою аргументацією, хоч і ніколи не мали однозначної відповіді переконливих пояснень. Цій, чи не найскладнішій проблемі науки міжнародного права, вчені не залежно від того, яку правову концепцію вони сповідають, не менше приділяли уваги і, як правило, обмежувалися досить спрощеними відповідями.

Відповідь на питання про виникнення й розвиток системи міжнародного права залежала, як правило, від світоглядних уподобань науковця, в основу яких беруться певні ідеологічні засади, а не особливості, природа реального права. Науковці в доведенні справедливості своїх висновків оперують одними й тими самими факторами правового (поява джерел права, особливості правотворчості, суб'єкти права, юридична сила актів, відповідальність і санкції за порушення норм та ін.) чи позаправового (війна, ступінь розвитку духовної культури, розвинутий спосіб виробництва, рівень розвитку технічних засобів спілкування та ін.) характеру, але з різною заздалегідь поставленою метою.

Зазначимо, що на початку ХХ століття міжнародне право стало необхідним регулятором значного обсягу міжнародних відносин. Був накопичений нормативний матеріал, закладені початки міжнародно-правової свідомості. Намітилися зрушення й у національному праві, що, наприклад, закріпило привілею іноземних дипломатів, установило правовий режим іноземців.

У 1919 р. держави — переможниці в першій світовій війні вирішили створити Лігу Націй і прийняли її установлюючий документ — Статут. Була заснована перша загальна політична організація, покликана забезпечити мир і співробітництво між державами. Про розвиток механізму міжнародно-правового регулювання свідчить положення Статуту, яке відносить до числа питань, що підлягають третейському чи судовому розгляду, усі міжнародно-правові суперечки. У відповідності зі Статутом у 1922 р. була заснована Постійна палата міжнародного правосуддя — перший постійний міжнародний суд.

Важливим кроком у напрямку до сучасного міжнародного права було прийняття в 1928 р. Паризького пакту про відмовлення від війни як знаряддя національної політики. На англо-радянсько-американській конференції 1943 р. у Москві було прийнято рішення про необхідність створення загальної міжнародної організації, заснованої на принципі суверенної рівності. У червні 1945 р. конференція Об'єднаних Націй у Сан-Франциско прийняла Статут ООН, що поклав початок сучасному міжнародному праву.

Розглядаючи окремі закономірності міжнародного права як особливої системи права, потрібно наголосити на наступному. [4,c 57]

По-перше, додержання норм міжнародного права після їх створення забезпечується за потреби державним примусом, здійснюваним безпосередньо або опосередковано. І це є правомірним, оскільки договірний процес між суб'єктами міжнародного права закріплює взаємні права та обов’язки.

По-друге, міжнародне право слугує своєрідним масштабом можливої і належної поведінки держав у міжнародних відносинах. У свою чергу в національному праві кожної держави, у тому числі й України, є норми, які регулюють діяльність державних органів у міжнародних відносинах. Наприклад, Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. регламентує повноваження і порядок підготовки й підписання Україною міжнародних договорів, порядок їх ратифікації й виконання і т. п. Цей закон має вичерпний вплив на поведінку України в сучасних міжнародних відносинах.

По-третє, для міжнародного права як особливої системи права характерним є те, що воно має свій специфічний предмет регулювання. Як зазначалося, таким предметом регулювання для міжнародного права є відносини між суб'єктами міжнародного права.

По-четверте, суб'єктами міжнародного права, на відміну від внутрішньодержавного права, є головним чином суверенні держави, міжнародні організації, деякі державоподібні утворення тощо.

По-п'яте, для міжнародного права характерний свій, лише йому притаманний, спосіб творення норм. Його основою є узгодження між собою позицій суб'єктів міжнародного права, що дає змогу досягати угод і створювати норми міжнародного права. Процес узгодження позицій держав є основою демократичної спрямованості міжнародно-правових норм, які іноді можуть відрізнятися від соціальної сутності цих держав. Зазначеними характерними рисами міжнародне право докорінно відрізняється від національних систем права тих чи інших держав.

1.3 Міжнародне право і внутрідержавне право — дві системи права: спільні та відмінні риси

Міжнародне та внутрішньодержавне (в тому числі - конституційне, трудове, кримінальне, цивільне та ін.) право постійно розвиваються, змінюються їхні принципи і норми, об'єкти і методи правового регулювання, сфера дії, суб'єкти. Все це справляє вплив на характер взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права і перетворює питання про їхнє співвідношення в цілому та у сфері конституційного права зокрема в найгострішу теоретичну і практичну проблему. Особливо зростає інтерес до неї у зв’язку із закінченням «холодної війни» та інтенсифікацією міжнародних зв’язків, поглибленням процесів інтернаціоналізації життя народів, економічною та, значеною мірою, політичною інтеграцією, підвищенням ролі людського фактору в міжнародних відносинах.

В цьому контексті американські дослідники М. Макдугал та М. Райзман зазначають, що в результаті науково-технічного прогресу людство рухається до більш тісних та інтенсивних зв’язків. Держави все ще залишаються на світовій арені, але зростає роль і вплив урядових та неурядових організацій. При цьому, головними діючими особами на міжнародній арені стають фізичні особи. За таких умов, на думку американських вчених, необхідно створити світову державу, яка б переслідувала двояку мету: утворення загального правопорядку для забезпечення прав людини та припинення спроб створення світової тоталітарної держави. 7, с 74]

Можна говорити про те, що М. Макдугал та М. Райзман досить правильно виокремили тенденції розвитку світового співтовариства. Однак створення світового права і держави навряд чи є нереальним в сучасних міжнародних відносинах внаслідок політичних, економічних та інших причин. Особливо слід зазначити, що багато держав світу все ще абсолютизують державний суверенітет і значення принципу невтручання.

Досить своєрідною в питанні про співвідношення міжнародного і конституційного права була радянська правова доктрина.

Одним з перших радянських юристів, хто звернув увагу на проблему співвідношення міжнародного і конституційного (внутрішньодержавного) права, був В. Н. Дурденевський, який у 1930 р. опублікував в німецькому «Журналі Східного права» статті «Першість міжнародного договору або внутрішнього закону в радянському праві». У даній статті професор Дурденевський робить висновок, що внутрішньодержавний закон і міжнародний договір мають рівну силу, а їхня дія на території держави визначається часом опублікування. 8, c 36]

У більш пізній період часу, а саме в 1950 р., В. Дурденевський дещо уточнив цю ж думку. На його думку, «правильним вирішенням проблеми, було б визнання рівної сили міжнародного договору і внутрішнього державного закону даної країни, оскільки договір і закон затверджуються однією й тією ж владою. Далі В. Дурденевський продовжує: «Укладений договір (з ратифікацією, якщо вона необхідна) прирівнюється до звичайного закону країни та усуває або, навпаки, доповнює більш ранні закони з того моменту, коли через опублікування чи на основі іншого усталеного в урядовій практиці порядку стає відомим тим органам і громадянам, яких він стосується». 9, с 30]

Інший радянський юрист — А. Я. Вишинський, фактично говорить про примат радянського внутрішньодержавного права. Так А. Я. Вишинський пише, що «визнаючи пріоритет за національним правом, побудованим відповідно до інтересів народу миролюбної, вільної і незалежної держави, радянська концепція національного права не суперечить і не може суперечити концепції міжнародного права, що відповідає цим же вимогам. Більше того, у такому випадку вона створює для міжнародного права міцну основу і забезпечує йому належний авторитет, без чого неможливе успішне регулювання міжнародних відносин між незалежними, суверенними державами». Ще один із представників радянської школи міжнародного права Є.А. Коровін писав, що «приписувати радянській науці міжнародного права якусь схильність до теорії „абсолютного суверенітету“ — це, фактично, означає ствердження певної та абсолютної неправди». 11, c 45]

І.П. Бліщенко у книзі «Міжнародне і внутрішньодержавне право» (1960 р.) писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право є самостійними системами норм зі своєю специфікою, властивою кожній з них. Звідси, існуючі теорія примату міжнародного права і теорія примату внутрішньодержавного права носять реакційний характер…». 12, c 23]

Г.І. Тункін, розглядаючи це питання, відзначає: «Коли ми говоримо про суверенітет держав, ми маємо на увазі не абсолютний суверенітет, а радше суверенітет у рамках міжнародного права». В. Г. Буткевич, аналізуючи цю проблему, пише, що «в цілому було б помилково репрезентувати внутрішньодержавну і міжнародну правотворчість як абсолютно відмінні суспільні явища. Внутрішньодержавна і міжнародна правотворчість тісно між собою взаємопов'язані, маючи набагато більше спільного, аніж відмінного». 14, c 41]

Зі сказаного очевидно, що більшість радянських юристів не виключали взаємодії двох правових систем. Взаємодія двох правових систем відбувається у вигляді їхнього взаємовпливу. Підхід радянських юристів до цього питання полягає в тому, що вони в якості первинного вбачали вплив радянського права на міжнародне. Так, зокрема, акцентувалася увага, що держави створюють міжнародне право, а не навпаки. Але радянська міжнародна юридична доктрина виходила з того, що первинність не означає верховенства внутрішньодержавного права над міжнародним. Як пише Р. А. Мюллерсон, «ця первинність означає, що в процесі створення норм міжнародного права держави виходять із принципів і норм свого національного права і не йдуть на створення норм міжнародного права, що суперечать основам їхнього соціального і політичного устрою, закріпленим, як правило, у конституційних нормах». З вищевикладеного слід зазначити, що вплив міжнародного права на радянську національно-правову систему здійснювався як своєрідна «допомога» останнього при здійсненні норм першого. Саме в цьому аспекті взаємини між двома правовими системами радянські юристи-міжнародники вбачали юридичний зв’язок. [15, c 75]

Взагалі ж, у доктрині міжнародного права існують різні точки зору щодо співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, які чи не найбільш рельєфно простежуються крізь призму аналізу дуалістичної та моністичної концепцій. Саме цей поділ є найбільш розповсюдженим у теорії міжнародного права.

Говорячи про дуалістичні теорії співвідношення міжнародного та конституційного права, з-поміж інших прихильників даного принципу, необхідно насамперед виділити таких дослідників, як Г. Трипель, Д. Анцилотті, В. Даневський.

Г. Тріпель наголошує: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різні галузі права, але й різні правопорядки. Це два кола, які тісно дотикаються, але ніколи не перетинаються». Інший відомий дуаліст Анцилотті, продовжуючи концепцію Г. Тріпеля, пише, що «міжнародне і внутрішньодержавне право являють собою окремі правопорядки». 16, c 44]

Радянський юрист В. Г. Буткевич пише: «Дуалісти захопилися аналізом особливостей відносин міжнародного і внутрішньодержавного права й настільки їх гіпертрофували, що не визнавали можливим співвідношення правових систем та їхніх елементів між собою». 17, с 97] Далі В. Г. Буткевич відзначає, що засновник дуалістичної теорії Г. Тріпель не зміг уникнути плутанини в цьому питанні. 18, c 56] Р. А. Мюллерсон, не погоджуючись з В. Г. Буткевичем, відзначає, що як Анцилотті, так і Тріпель відзначають факт наявності зв’язку між двома правовими системами. Він зазначає: «Основною темою його [Тріпеля] дискусії є дослідження взаємин між двома цими системами права». Тріпель підкреслював: «для того, щоб міжнародне право змогло виконати своє завдання, воно постійно повинно звертатися по допомогу до внутрішнього права. Без нього воно в багатьох аспектах є абсолютно неспроможним». Що стосується Анцилотті, то, як стверджує Р. А. Мюллерсон, він достатньо докладно зупинився на такій формі взаємозв'язку міжнародного і національного права, як відсилання. 19, c 59]

З огляду на вищесказане можна зробити висновок, що як Тріпель, так і Анцилотті у своїх дослідженнях вбачали зв’язок між національним і міжнародним правом. Саме ними була сформульована концепція про взаємодію двох правових систем. Відповідно до цієї теорії внутрішньодержавне право регулює юридичні відносини всередині держави між громадянами і державою з одного боку, та власне між громадянами. Міжнародне право, за цією теорією, регулює відносини між державами як членами сім'ї народів. 20, c 157]

Як відзначає Р. А. Мюллерсон, саме дуалістичний напрямок найбільш повно відповідає реаліям існування суверенних держав. Взагалі слід зазначити, що більшість радянських і пострадянських правознавців дотримуються саме дуалістичної концепції.

Підбиваючи окремі підсумки вищезазначеного, можна виокремити домінуючий чинник впливу на формування певної теоретичної позиції щодо співвідношення внутрішнього та міжнародного права «часовий фактор». Тому, природу і особливості розуміння вказаної проблематики неможливо характеризувати без врахування історичних процесів, які ставали ґрунтом досліджень по даному питанню. Дуалістична концепція отримала найбільшого доктринального визнання, і її прихильники на сучасному етапі вважають, що «формально міжнародне і національне право, як системи ніколи не можуть вступити в конфлікт. Може мати місце щось інше, а саме конфлікт зобов’язань чи нездатність держави поводитися у „внутрішніх відносинах“ так, як того вимагають взяти нею міжнародні зобов’язання». 21, c 75]

Не абсолютизуючи її, можна стверджувати що саме дуалістична концепція в порівнянні з іншими теоретично-методологічними конструкціями правильно відображає співвідношення міжнародного і національного права. Недоліком цієї концепції є до певної міри недооцінка взаємозв'язку двох систем. У цьому сенсі окремі дослідники зазначають, що такий підхід фактично може привести до недотримання міжнародного права. На разі помітні численні спроби подолання цього недоліку і способи подолання колізій. Зокрема, розвиваючи дуалістичну теорію, деякі автори пропонують теорію об'єктивного дуалізму. Зокрема суб'єкти міжнародного права, в першу чергу держави, для регулювання відносин один з одним самі створюють норми міжнародного права і, отже, міжнародне право регулює відносини між ними. Внутрішньодержавне право ж регулює винятково внутрішньодержавні відносини, а також внутрішньодержавні відносини з іноземним елементом. При цьому відбувається об'єктивний поділ сфер регулювання між двома правовими системами. [21, с 41]

Із протиставленням міжнародного та національного права зазвичай пов’язують протиставлення «безпосередньої» та «опосередкованої» дії міжнародного права. Якщо не існує загальної сфери правового регулювання, то чи може міжнародне право взагалі будь-яким чином застосовуватися суб'єктами внутрішньодержавного права у відносинах між собою? За своєю суттю «опосередкована дія міжнародного права» -- це не дія міжнародного права, а дія внутрішньодержавного законодавства, спрямована на виконання міжнародних зобов’язань держави. Але, незважаючи на вищезгадані теоретичні невідповідності, дихотомія «безпосередня"-"опосередкована» дія міжнародного права міцно усталена в юридичній доктрині і практиці.

Природа моністичних принципів полягає в тому, що і міжнародне, і національне право є частинами однієї правової системи. Але в той же час вони поділяються як на прихильників примату національного права, так і на прихильників примату міжнародного права. Спочатку, а саме до середини XIX ст., панувала точка зору першості національного права, за якою міжнародне право, фактично, визначалося як галузь внутрішньодержавного. Значний вплив на цей різновид моністичної концепції справили погляди Гегеля, які були ним розроблені в контексті вченні про державу і право. Прихильниками даної концепції були Мальберг, Ейхельман, Сімсон, Цорн та ін.

Так, один із представників цієї теорії Мальберг пише: «Держава дотримується норм, підкорюючись власній волі, а міжнародне право і міжнародне суспільство є анархією, порядок у яку вносить держава, „само обмежуючи“ себе. Внутрішнє право не підлегле ніяким іншим нормам». Ще один представник цієї теорії А. Цорн зазначає: «Міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно одночасно є і державним правом». Продовжуючи свою думку, А. Цорн відзначає: «Норми міжнародні є правовими нормами тоді, якщо вони виявляють себе як складова частина національного права». Тут також слід зазначити, що і деякі російські юристи дотримувалися такої ж концепції (М.А. Безбородов, О. О. Ейхельман, Е.К. Сімсон). Так, Сімсон пише: «Так зване міжнародне право є національним, як і взагалі будь-яке право. Ми повинні націоналізувати міжнародне право, щоб одержати сукупність справді обов’язкових правових норм особливого роду"[26, c 50 ].

Дана теорія примату внутрішньодержавного права над міжнародним зазнала різкої критики, як у XIX ст., так і в наш час. Потрібно зазначити, що ця концепція не знайшла широкого поширення. Насамперед вона розвивалася в Німеччині наприкінці XIX ст., що може бути пояснено як відображення прагнення німецького імперіалізму до експансії та агресії. Як пише І.І. Лукашук, «ця концепція є нігілістичною, оскільки заперечує юридичне існування міжнародного права». 27, c 32]

Другим різновидом моністичної концепції була теорія примату міжнародного права над національним правом. Так один із представників цієї теорії французький юрист Ж. Ссель відзначає: «Держава є лише моментом еволюції: феномен державний і феномен міжсоціальний є двома співпадаючими аспектами людських зусиль, спрямованих на політико-юридичну організацію». На думку Ж. Ссель, норма міжнародного права може «автоматично скасувати норму національного права остільки, оскільки вона з нею не сумісна». Ж. Ссель виступає прихильником тієї концепції, де єдиним суб'єктом міжнародного права є індивід і, продовжуючи свою думку, він відзначає: «сама ідея суверенітету несумісна з ідеєю правової міжнародної системи». Ще один юрист — Ф. Джессен, підтримуючи Ж. Ссель, пише: «застаріле поняття державного суверенітету є єдиним гальмом для зміни його «транснаціональним правом». 28, c 67]

Але найбільш повно дослідження даної теорії представлене в працях австрійського юриста Ганса Кельзена «Чиста теорія права» та «Принципи міжнародного права». Не абсолютизуючи його теорії, варто зауважити, що у своїх роботах він спробував розкрити природу й фундамент співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права. Багато підходів Кельзена по даному питанню застосовуються, як у доктрині міжнародного права, так і в юридичній практиці. 29, с 83]

Підходячи до цього питання Г. Кельзен, пише: «Правова система, як і будь-яка нормативна система, являє собою сукупність норм, логічно виведених з однієї «основної норми». Далі продовжує Кельзен: «Нормативна система, — це логічний замкнутий комплекс норм». «Дві нормативні системи, — продовжує Г. Кельзен, — одночасно і паралельно одна з одною не можуть існувати як юридично дійсні, і … завжди можна оперувати лише однією з них». Продовжуючи свою думку Кельзен відзначає: «З усіх можливих принципів взаємовідносин двох нормативних систем реально розглядати можна лише одну — систему «над порядків» з урахуванням статусу міжнародного права щодо державного правопорядку. Паралельне існування двох нормативних систем допустиме лише за наявності засобів розмежування та координації їхнього регулювання. Це відношення також видається, як стосунки «над-» і «підпорядкування».

Кельзеном держава розглядається, як правове явище, як юридична особа, тобто як корпорація. Підходячи до визначення держави, Кельзен визначає її як «групу індивідів», до яких право відноситься як до єдиного об'єкта, як до особи, котра має права та обов’язки, відмінні від прав і обов’язків індивідів, складаючих корпорацію. З цього слідує, на думку Кельзена, що співвідношення двох правопорядків, тобто міжнародного і національного, «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації». На думку Кельзена, відмінність держави від будь-якої іншої соціальної організації проявляється у наявності державного суверенітету. Так він пише: «Питання про те, чи є держава суверенною, збігається з питанням, чи є міжнародне право правопорядком, який стоїть вище національного права». Тут же він робить достатньо суперечливий висновок про те, що визнання держави суверенною означає, що вона не підкоряється міжнародному праву. Як пише в цьому сенсі Р. А. Мюллерсон, «визнання держави суверенною не означає, що вона не підкоряється нормам міжнародного права. Це означає, що вона не підкоряється іншим державам.

Однак підпорядкування держави нормам міжнародного права не передбачає прямого визнання примату міжнародного права над національним". 18, c 51] Г.І. Тункін, відзначаючи значний внесок у науку міжнародного права, внесений Г. Кельзеном, в той же час наголошує, що його концепція «абсолютно відриває правові норми від волі держави і від суспільних відносин. Норма права розглядається як вираження якоїсь абстрактної повинності, що ґрунтується на гіпотетичній основній нормі». Іншою помилкою Кельзена при розгляді даного питання сучасні дослідники називають те, що він, по суті, не враховує природу як національного права, так і міжнародного права, і дослідження цієї проблеми він здійснює з позиції права, котре він трактує виключно як систему норм права. [11, c 73]

Загалом, моністичний напрям базується на визнанні єдності двох правових систем як міжнародного, так і внутрішньодержавного права. Вони розглядаються як дві нерозривні підсистеми єдиної системи права. При цьому прихильники цього напряму стверджують, що в даній системі верховенство (примат) належить внутрішньодержавному праву, інші -- міжнародному. Теорія примату внутрішньодержавного права розглядає міжнародне право як сукупність зовнішньодержавних прав різних держав, як «зовдішньодержавне право». Точно сутність цього питання висловив А. Лассон, що стверджував, що «держава залишає за собою свободу вирішення -- дотримуватися міжнародного права чи ні, залежно від того, чи диктується це її інтересами».

Саме ця теорія у свій час знайшла відбиток у радянській доктрині, яка обмежувалася, головним чином, політичною сферою міжнародних зобов’язань, що не вимагали в більшості випадків встановлення спеціальних правил дії норм міжнародного права у внутрішньому праві. У тих же випадках, коли необхідно було все ж безпосереднє застосування міжнародних норм у внутрішньому законодавстві, то вони трансформувалися в нього тим або іншим способом або частково, або з обмовками, а в ряді випадків даний процес міг взагалі ігноруватися, і критика на це з боку інших держав у практичному або доктринальному плані розцінювалась як втручання у внутрішні справи.

Розділ ІІ. Структурні елементи системи міжнародного права

2.1 Проблеми визначення поняття та класифікація джерел міжнародного права

Підхід до міжнародного права, як до системи, порівняно нове явище. Розрізнені норми, що існували в минулому, які регулювали локальні відносини (міждержавні угоди), або забезпечували елементарні дипломатичні правила поведінки. Міжнародне право не містило загальних цілей і принципів, було диспозитивним, тобто держави могли скасувати у своїх взаємовідносинах дію будь-якої міжнародно-правової норми. Поява принципів міжнародного права сприяло об'єднанню, організації, створенню ієрархії норм міжнародного права. Воно перестало бути тільки диспозитивним, з’явився комплекс імперативних норм (jus cogens), тобто загальновизнаних норм, від яких держави не повинні відступати у своїх відносинах навіть по взаємній згоді. 17, с 63]

Уваги заслуговує та обставина, що, незважаючи на свої особливості, міжнародне право здобуває риси зрілої правової системи. Це стосується розвитку механізмів імплементації і кодификації, структурування галузей міжнародного права, деяких інших явищ, потребуючих окремого аналізу. Незважаючи на те, що якої-небудь загальновизнаної системи міжнародного права сьогодні в науці не існує, кожна наукова школа обґрунтовує власну точку зору, незаперечним визнається факт існування основних і галузевих принципів як найважливішого елемента системи сучасного міжнародного права.

На розходження між основними принципами міжнародного права і загальними принципами права часто посилаються юристи-міжнародники, коментуючи ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН як загальне положення у відношенні джерел міжнародного права.

Про джерела права говорять як про фактори виникнення і дії права. Сучасні юристи вважають, що під джерелом позитивного (вихідного від держави) права прийнято розуміти форму вираження державної волі, спрямованої на визнання факту існування права, на його формування, зміну чи констатацію факту припинення існування права певного змісту. Джерело надпозитивного права бачать в об'єктивній ідеї (розумі), у «природі речей», у проявах божественної волі тощо.

Отже, відповідно до загальної теорії права, під джерелами міжнародного права варто розуміти систему правостворюючих факторів — економічних, соціально-політичних, соціально-психологічних, моральних. Значне коло фахівців вважає зовнішньою формою, тобто способом вираження міжнародного права звичай, договір і правотворчі рішення міжнародних організацій. Ці офіційно-юридичні форми існування міжнародно-правових норм іменують джерелами міжнародного права. Поняття «джерело», проте, включає і функцію створення норм міжнародного права. 17 c, 18]

Що ж є джерелом міжнародного права? Юристи — міжнародники безперечно визнають як джерела міжнародного права міжнародні договори і міжнародні звичаї.

Тлумачення вищезгаданої ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН викликає суперечки, основні з них:

?розбіжності в питанні: договір або звичай є основним джерелом міжнародного права;

?спроба класифікувати всі джерела міжнародного права на універсальні і спеціальні чи основні і допоміжні;

?думки, що перелік джерел міжнародного права, перерахованих у ст. 38, не є вичерпним, а також пропозиція вважати джерелами міжнародного права, наприклад, резолюції міжнародних організацій;

?вимоги виключити з числа джерел міжнародного права зазначені в п. 1 © і (d) ст. 38 загальні принципи права, визнані цивілізованими націями, а також судові рішення і наукові доктрини. Принципи права пропонується виключити на підставі того, що вони не містять конкретних правил поведінки адресатів міжнародно-правових норм;

?дискутується саме поняття «загальні принципи права, визнані цивілізованими націями».

Найбільш розповсюдженою є думка, що в даному випадку мова йде про принципи, що відображають загальні правові начала, характерні для різних національних систем права і міжнародного права, більшість з них походять з римського права, наприклад, «згода створює право» (consensus facit jus), «ніхто не може передати більше прав, чим має сам» (nemo plus juris transtere potest quam ipse habet), «ніхто не може бути суддею у власній справі» (nemo judex in causa sua), «рівний над рівним влади не має» (par in parem non habet imperium), тощо.

Слід зазначити, що термін «цивілізовані нації» практично не використовується в сучасному міжнародному праві, але доктрина міжнародного права трактує п. 1 © ст. 38 таким чином, що загальні принципи права, використовувані різними національними системами права, можуть застосовуватися як джерела міжнародного права, якщо вони визнані цими державами, чи більшістю держав, тобто існує угода, характерна для міжнародного права, оскільки держави визнають загальні принципи права застосовними.

Крім того, навіть визнаючи безперечний пріоритет договорів і звичаїв як джерела міжнародного права, у рамках системи міжнародного права, що розвивається, Міжнародний Суд не завжди зможе скористатися необхідним для вирішення спору договором або звичаєм в силу їхньої відсутності.

На жаль, міжнародні договори далеко не завжди містять тільки правові норми, вони можуть містити в собі політичні положення, виражати корпоративні інтереси і навіть суперечити нормам моралі і справедливості. Можливо, у подібних випадках варто скористатися загальними принципами права, щоб, спираючись на їхню вищу силу, за аналогією вирішити існуючу суперечку.

Прогалини виникають і в більш розвинутих системах права, чим міжнародне. Вони усуваються виданням компетентними органами правових норм, яких бракує. Саме в міжнародному праві це не завжди прийнятно. У випадках, коли суспільні відносини прямо не урегульовані ніякими нормами права і відсутні норми, регулюючі схожі відносини, застосовують аналогію права, тобто вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів права (гуманізму, справедливості, рівноправності тощо).

100 років тому відомий російський юрист, вчений і політик Борис Миколайович Чичерін написав: «…область права не вичерпується позитивним законодавством. Останнім визначаються ті юридичні норми, що діють тепер і в даному місці. Але юридичні закони не залишаються вічними і незмінними, як закони природи, які потрібно тільки вивчати і з якими завжди потрібно погоджуватися. Позитивні закони є витвором людської волі і, як такі, можуть бути гарні чи дурні. З цього погляду вони вимагають оцінки. З тієї ж причини вони змінюються згідно зі змінами потреб і поглядів. Чим же повинний керуватися законодавець при визначенні прав і обов’язків осіб, що підкоряються його велінням? Він не може черпати керівні начала із самого позитивного права, тому що воно і є саме те, що потрібно оцінити і змінити; для цього потрібні інші, вищі міркування. Він не може задовольнятися і вказівками життєвої практики, тому що остання представляє значну різноманітність елементів, інтересів і вимог, що приходять у зіткнення один з одним і між якими потрібно розібратися. Щоб визначити їхню відносну силу і достоїнство, потрібно мати загальні терези і мірило, тобто керівні начала…». Можливо, що цим самим «мірилом» для міжнародного права є принципи.

2.2 Основні принципи в системі міжнародного права

Поширеною думкою є те, що «конституцією», ядром сучасного міжнародного права є основні принципи міжнародного права. Саме слово «принцип» (походить від латинського principium — початок, основа, першооснова) має такі значення:

Основне, вихідне положення якої-небудь науки, теорії, навчання;

Внутрішнє переконання, погляд на речі, що визначає норму поводження;

Основна особливість в упорядкуванні чого-небудь.

Ще з давнини принцип розглядали як вираження необхідності чи закону явищ. У логічному змісті принцип є центральне поняття, основа системи, що представляє узагальнення і поширення якого-небудь положення на всі явища тієї області, з якої даний принцип абстрагований. 21, c 175]

Загальновизнано, що принципи права — це його основні начала, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю і відображають найважливіші положення права. Принципам права властиве абстрактне й універсальне засвоєння соціальної дійсності, що обумовлює їхню особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, нормотворчої діяльності і діяльності щодо застосування права. Правові принципи є критеріями оцінки правової природи дій суб'єктів права, сприяють формуванню правового мислення і правової культури, цементують систему права. Принципи права виникають при наявності відповідних об'єктивних умов, мають історичний характер, відображають результати раціонального, наукового осмислення закономірностей розвитку об'єктивної дійсності.

В свою чергу, система міжнародного права спирається на комплекс принципів, володіє характерною для неї структурою, певними методами формування і функціонування, розвивається відповідно до властивих їй закономірностей. Існування цієї системи об'єктивно обумовлено, оскільки лише в якості організованої системи сучасне міжнародне право в змозі виконувати свої функції.

Комплекс основних принципів — важлива особливість сучасного міжнародного права. Загальновизнано, що відхилення від основних принципів міжнародного права неприпустимо навіть за згодою суб'єктів міжнародного права, тобто основні принципи міжнародного права є нормами jus cogens. Це забезпечує їхній універсальний характер у системі міжнародного права, застосування в дипломатичній і політичній практиці.

Об'єктивно принципи обумовлені необхідністю функціонування системи міжнародного права і міжнародних відносин, виражають інтереси окремих суб'єктів міжнародного права і всього міжнародного співтовариства, а із суб'єктивної сторони — показують усвідомлення державами своїх інтересів і закономірностей системи міжнародних відносин. Деталізація принципів обумовлена необхідністю розвитку міжнародного права.

Порушення історично обумовлених основних принципів міжнародного права веде до серйозних порушень інтересів суб'єктів міжнародного права. Принципи міжнародного права є критерієм правомірності поводження суб'єктів міжнародного права і нормативності міжнародно-правових актів.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Преамбулі, ст. ст. 1 і 2 Статуту ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 р., у Хельсінському заключному акті Наради з безпеки і співробітництву в Європі від 1 серпня 1975 р., підсумковому документі Віденської зустрічі 1989 р., ряду принципів присвячені спеціальні резолюції Генеральної Асамблеї ООН та інші акти. На підставі зазначених документів юристи-міжнародники називають десять основних принципів міжнародного права в тому чи іншому порядку:

принцип суверенної рівності держав і поваги прав, властивих суверенітету;

принцип незастосування сили чи погрози силою;

принцип вирішення міжнародних суперечок мирними засобами;

принцип поваги прав людини й основних свобод;

принцип невтручання у внутрішні справи держав;

принцип територіальної цілісності держав;

принцип непорушності державних кордонів;

принцип рівноправності і самовизначення народів і націй;

принцип співробітництва між державами;

принцип сумлінного виконання зобов’язань по міжнародному праву.

Більшість дослідників визначають основні принципи міжнародного права як загальновизнані норми вищого порядку, які концентровано виражають поведінку суб'єктів міжнародних відносин. [17, c 72]

На думку багатьох фахівців, в області міжнародного права перелік десяти основних принципів не є вичерпним. Наприклад, Л. Д. Тимченко пропонує доповнити ряд існуючих принципів принципом екологічної безпеки.

На підставі п. 5 ст. 2 Статуту ООН: «Усі члени Організації Об'єднаних націй надають їй усіляку допомогу у всіх діях, здійснених нею відповідно до дійсного Статуту, і утримуються від надання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація Об'єднаних Націй здійснює дії превентивного чи примусового характеру», формулює принцип, суть якого в наданні допомоги ООН у здійснюваних нею діях з консолідації міжнародного співтовариства в справі досягнення цілей ООН і створення несприятливих умов для держави, проти якої здійснюються превентивні чи примусові дії, внаслідок порушення нею міжнародного права. Крім того, існує досить впливова думка, що в рамках міжнародного права існують різні види принципів. Наприклад, загальні і спеціальні принципи міжнародного права. Серед них значиме місце займають принципи-ідеї. «До них відносяться ідеї миру і співробітництва, гуманізму та інші. Вони знайшли відображення в таких актах, як Статут ООН, Пакти про права людини й у багатьох інших документах. Основний обсяг регулюючої дії принципи-ідеї здійснюють через конкретні норми, відбиваючись в їхньому змісті і направляючи їхню дію. Разом з тим вони і самі по собі служать регулятором міжнародних відносин».

Не можна не сказати і про те, що основні принципи не завжди проявляють єдність у взаємодії і взаємозастосуванні, як декларує доктрина міжнародного права. Зокрема, виникають протиріччя при здійсненні принципів територіальної цілісності держав і самовизначення народів, і як наслідок, складні конфліктні ситуації.

Концепція так званої «гуманітарної інтервенції», здійснюваної з метою недопущення гуманітарної катастрофи в ім'я реалізації принципу поваги прав людини, імовірніше всього, буде суперечити принципам непорушності державних кордонів і поваги прав, які властиві суверенітету. Пошук компромісів, взаємна повага сторін, дотримання норм міжнародного права і застосування так званих принципів-ідей міжнародного права, на нашу думку, дозволить прийти сторонам до вироблення прийнятних рішень. Вирішенню зазначених протиріч буде сприяти застосування загальновизнаних норм міжнародного права і використання найбільш авторитетних міжнародних організацій, таких як ООН. Очевидно, що основні начала (основні принципи міжнародного права) є його кардинальними положеннями, що завжди укладають у собі певні правила поведінки, більш концентровані в порівнянні зі звичайними нормами.

На нашу думку, недоліками принципів-ідей є розпливчастість їхніх юридичних формулювань і як наслідок складність застосування в міжнародній практиці.

Основні принципи, як основні норми, виражають якісні особливості всієї правової системи. Більш того, нормативність у поєднанні з особливою значимістю змісту забезпечує основним принципам керівний характер. Основні принципи міжнародного права — загальновизнані норми універсального характеру. Всі інші норми міжнародного права повинні їм відповідати.

Для нас є важливим, що галузеві принципи міжнародного права, доповнюючи і розвиваючи основні принципи, не повинні суперечити їм у силу їхньої імперативності.

2.3 Норми міжнародного права: поняття, правова природа, класифікація

Норми міжнародного права — це його первинні елементи. Вони дуже різноманітні і мають широку класифікацію. Питання про класифікацію норм міжнародного права є поглибленням питання про систему міжнародного права, воно більш детально характеризує цю систему. Розвиток і вдосконалення міжнародних відносин стимулює і вимагає подальшого розвитку і вдосконалення норм міжнародного права, що позначається, у свою чергу, на розвитку його системи й удосконаленні питань класифікації норм міжнародного права, а також на визначенні критеріїв такої класифікації.

На практиці цими питаннями займається доктрина. На сучасному етапі норми міжнародного права можна класифікувати, враховуючи такі критерії:

— зміст і місце в загальній системі міжнародного права (тобто їхня значимість);

— сфера дії норм міжнародного права;

— міра юридичної сили норм міжнародного права;

— органи, що їх приймають (тобто ієрархія);

— спосіб створення і форма існування норм міжнародного права;

— спосіб регулювання (ті, що забороняють, зобов’язують, уповноважують).

Є й інші критерії.

За змістом і значимістю в загальній системі міжнародного права норми класифікуються на цілі, принципи і норми. Така градація може бути обгрунтована положеннями Статуту ООН. розділ 1 якого так і називається «'Цілі та принципи». Що ж стосується норм, то їхня наявність визначається всім змістом міжнародного права.

За сферою дії норм міжнародного права вони класифікуються на універсальні, регіональні, партикулярні (локальні). За цим критерієм можна також виділити і спеціальні норми.

За ступенем юридичної чинності норми міжнародного права класифікуються як імперативні (jus cogens) і позитивні. Певне значення також має те, ким створюються норми міжнародного права (тобто їхня ієрархія). На підставі ст. 103 Статуту ООН норми розрізняються за органами, що їх приймають:

— норми Статуту ООН (ст. 103);

— норми, прийняті главами держав;

— норми, прийняті главами урядів;

— норми, прийняті главами відомств.

За способом створення і формою існування норми міжнародного права класифікують на договірні, звичаєві і рішення міжнародних організацій.

У порядку певної відособленості можна також виділити процесуальні норми, що мають своїм призначенням регулювання процесу створення норм міжнародного права, їхньої дії і припинення дії норм міжнародного права. .У легітимації процесуальних норм важливу роль відіграє Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 p., значна частина положень якої носить процесуальний характер. Це, у свою чергу, дозволяє говорити про формування нової галузі міжнародного права — процесуального права.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой