Становлення модернізму у 50-60 роках

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ ІНСТИТУТ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: Історія зарубіжної літератури

тема: Становлення модернізму у 50 — 60 роках

Виконала: студентка заочного відділення

групи ПЗ-21

Матірна Олена Сергіївна

Перевірив: Кандидат філологічних наук

Доцент кафедри соціально

гуманітарних дисциплін

Амбіцька Анна Сергіївна

Кременчук 2012р.

1. Становлення модернізму у 50 — 60 роки

Розчарування в життєвій дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричинило зацікавлення новітніми філософськими теоріями та появу нових художніх напрямів, які отримали назви декадентських, авангардистських та модерністських. Французьке слово «декаданс» означає занепад, «авангард» — передова охорона, а «модерн» — сучасний, найновіший. Цими термінами почали позначати якісно нові явища в літературному процесі, ті, що стояли на передових, авангардних позиціях та були пов’язані із занепадом і кризою суспільної думки й культури, з пошукуванням позитивних ідеалів, звертанням у цих пошуках до Бога та віри, до містичного та ірраціонального.

Модернізм — загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX — поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Бодлер, Верлен, А. Рембо) і поширився в Європі, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури. У цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і міг пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі «потоку свідомості», відкриттям далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнаного.

Модернізм — це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестував проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розвивав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві.

Загальні риси модернізму:

— особлива увага до внутрішнього світу особистості;

— проголошення самоцінності людини та мистецтва;

— надання переваги творчій інтуїції;

— розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтимніші глибини існування особистості і одухотворити світ;

— пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);

— прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва.

Такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отримали назву авангардизму (від фр. avant — уперед, garde — сторожа, передовий загін) — напрямок у художній культурі XX ст., який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житті й культурі у перекрученій формі. Авангардизму притаманне бунтарство. Авангардистські напрями і течії (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, «новий роман», «драма абсурду», «потік свідомості» тощо) збагатили й урізноманітнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало шедеврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письменників, які не відмовились від художніх принципів реалізму: виникли складні переплетіння реалізму, символізму, неоромантизму і «потоку свідомості». Реалісти у своїх творах використовували й ідеї З. Фройда, вели формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовували «потік свідомості», внутрішній монолог, поєднали в одному творі різні часові пласти.

Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які ґрунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Наприкінці XIX ст. виникли імпресіонізм, символізм та естетизм. На початку XX ст. до них додалися експресіонізм, футуризм, кубізм, а під час і після Першої Світової війни — дадаїзм, сюрреалізм, школа «потоку свідомості», а література, до якої ввійшли антироман, «театр абсурду».

Імпресіонізм (від фр. «враження») вів свій початок у другій половині XIX ст., і розквітнув у XX ст. Він виник як реакція на салонне мистецтво та натуралізм спершу у живописі (К. Моне, Е. Мане. О. Ренуар, Е. Дега), звідки поширився на інші мистецтва (О. Роден у скульптурі, М. Равель, К. Дебюссі, І. Стравинський у музиці) і літературу. Тут основоположниками імпресіонізму стали брати Гонкури та Поль Верлен. Виразні прояви імпресіонізму були у творчості Гі де Мопассана і Марселя Пруста, до імпресіоністів належали Кнут Гамсун, Гуго фон Гофмансталь, Ю. Тувім.

Протестуючи проти надмірної залежності від реального життя, проти копіювання дійсності, імпресіоністи описували власні враження від побаченого — зорові й чуттєві, що були мінливими, як і самий світ, а також відтінки вражень і барв, їхні уявлення та асоціації були часто фантастичними і завжди суб'єктивними. Художній твір імпресіоніста — це не об'єктивна картина світу, а система складних суб'єктивних вражень про нього, яскраво забарвлена творчою індивідуальністю митця. Особливо вразливі імпресіоністи до чуттєвої краси світу; вони чудово відтворювали природу, її красу, розмаїтість і мінливість життя, єдність природи з людською душею.

Найвизначнішою серед декадентських течій кінця XIX — початку XX ст. став символізм. Символ використовувався як засіб вираження незбагненної суті життєвих явищ і потаємних або навіть містичних особистих уявлень, творчих прозрінь, ірраціональних осяянь митця. Символи вважалися найдосконалішим утіленням ідей. Образи-символи відтворювали таємничу та ірраціональну суть людської душі та її життя, величний поступ невідворотної долі, зобразили потойбічне життя, метафізичний світ «інобуття», натякали на містичну сутність явищ життя. Для символістів поезія, як і музика, була найвищою формою пізнання таїн — пошуком і відкриттям «інобуття». Символ породжував численні асоціації, захоплював багатозначністю, глибинним прихованим змістом, який важко або навіть неможливо було зрозуміти. Символісти надавали великого значення внутрішньому звучанню, мелодиці й ритмові слів, милозвучності та мелодійності мови, емоційному збудженню, яке огорнуло читача завдяки ритмові та мелодиці вірша, грі розмаїтих асоціацій. Започаткували символізм французькі поети Поль Верлен, Стефан Малларме, Артюр Рембо. «Завоювавши» Францію, символізм швидко поширився в усій Європі. В різних її країнах символізм представляли Габріель д’Анунціо (Італія), Райнер Марія Рільке та Гуго фон Гофмансталь (Австрія), Стефан Георге (Німеччина), Оскар Уайльд (Англія), Еміль Верхарн і Моріс Метерлінк (Бельгія), Ген-рік Ібсен (Норвегія), Станіслав Пшибишевський (Польща).

Естетизм виник в останнє десятиліття XIX ст. в Англії. Він породив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла «мистецтво для мистецтва», «краса заради самої краси». Найвидатнішим представником англійського естетизму був Оскар Уайльд.

Експресіонізм (від фр. «виразність, вираження») започаткований теж у XIX ст. Ця авангардистська течія набула свого повного звучання та ваги в першій чверті XX ст. і стала значним внеском у розвиток світової літератури. Експресіоністи були тісно пов’язані з реальністю — саме вона їх сформувала і глибоко хвилювала. Вони засуджували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали. Але бачення світу експресіоністами було своєрідним: світ уявлявся їм хаотичною системою, якою керували незбагненні сили, незрозумілі, непізнанні, таємничі, і від них не було порятунку. Єдино справжнім був лише внутрішній світ людини і митця, їх почуття і думки. Саме він мав перебувати в центрі уваги письменника. А відтворювати його слід виразно, яскраво, з використанням грандіозних образів умовних, з порушеними пропорціями, надмірно напружених, з максимально чіткими інтонаціями, тобто зображати за допомогою експресивних образів із застосуванням парадоксального гротеску та у фантастичному ракурсі. Чи не найвидатніший експресіоніст Йоганнес Бехер вважав найхарактернішим для експресіонізму поетичним образом «напружений, відкритий в екстазі рот». Отже, у творах експресіоністів багато сатири, гротеску, чимало жахів, надмірної жорстокості, узагальнень і суб'єктивних оцінок реальності. Експресіонізм з’явився спочатку в малярстві (Е. Мунк, В. Ван-Гог, П. Гоген. П. Сезанн та ін.) і в музиці (Ріхард Штраус), щоб незабаром перейти і в літературу. До найвизначніших експресіоністів належать Г. Тракль і Ф. Кафка в Австрії; И. Бехер і А. Франс у Німеччині; Л. Андрєєв у Росії.

Імажизм (від фр. «образ») — течія, яка спричинила появу російського імажинізму. З’явилась вона в Англії напередодні першої світової війни і проіснувала до середини 20-х років. У Росії вперше імажиністи заявили про себе 1919 року. Образ імажисти та імажиністи проголосили самоціллю творчості. «Вірш — не організм, а хвиля образів, з нього можна вийняти один образ, вставити ще десять», — стверджував теоретик російського імажинізму В. Шершеневич. Отже, вірш представники цієї течії вважали «каталогом образу», вишуканим сплетінням метафор, метонімій, епітетів, порівнянь та інших тропів — таким собі примхливим нагромадженням барв, відтінків, образів, ритмів і мелодій. Зміст імажиністи відсували на другий план: він «поїдається образом». Певна річ, що імажинізм не міг, якщо б навіть і прагнув того, цілком знехтувати змістом. Творчість С. Єсеніна — найкраще підтвердження цієї думки.

Представниками імажинізму в Англії та США є Т.С. Еліот, Р. Олдінгтон, Е. Паунд, Е. Лоуел та ін

сатира антидрама проза публіцистика

2. Творчість Джерома Девіда Селінджера

2.1 Життєвий і творчий шлях письменника

Коли влітку 1951 р. роман 32-х літнього Селінджера «Ловець в житі» вийшов у світ, ім'я його автора було вже відоме в літературних колах США. Перше оповідання Селінджера «Молоді люди» було надруковано ще в 1940 р., а до того часу коли вийшов роман «Ловець в житі», у різних періодичних виданнях з’явилося двадцять шість його творів, у тому числі й сім з дев’яти новел, що в 1953 р. склали окрему книгу «Дев'ять оповідань».

Джером Девід Селінджер народився 1 січня 1919 р. в Нью-Йорку, в родині оптового торговця копченостями й сирами Сола Селінджера, єврея за національністю. Його мати Міріам (Мері Джилік) — шотландсько-ірландського походження. Єдина сестра Доріс старша за письменника на 8 років. У дитинстві Санні (так називали його в родині) навчався в Нью-Йорку. На вступній співбесіді в школі Мак-Берні (Манхеттен), куди хлопчик вступив у 1932 р., він заявив, що більш за все цікавиться драматичним мистецтвом й тропічними рибами. Через рік його було виключено зі школи за неуспішність. У 1934 р. його було відправлено до військової школи у Веллі-Форджі (Пенсільванія). В червні 1936 р. Джері (так вже називали його однокурсники) отримав свідоцтво про закінчення школи. Там він був літературним редактором учнівського щорічника й вважався автором шкільного гімну, який традиційно виконується під час випускних свят й до сьогодні. Саме там, у Веллі-Форджі, Джері Селінджер вигадував свої перші оповідання. Влітку 1937 вісімнадцятилітній Селінджер слухав лекції в Нью-Йоркському університеті, в тому ж році був в Австрії й Польщі, вивчаючи у Бидгощі, за волею батька, процес виготовлення місцевих ковбас. Повернувшись до США, Селінджер відвідував лекції в Урсинус-коледжі (Пенсільванія). До 1938 року відноситься перша літературна публікація — фейлетон у щорічнику «Ursines-weеklу», де майбутній письменник вів сторінку гумору.

У 1939 р. Селінджер вступив до Колумбійського університету, щоб прослухати курс лекцій про новелу. Курс читав редактор журналу «Story»

У. Бернетт. Саме він і надрукував перше оповідання Селінджера «Молоді люди». В 1941 р. письменника було поставлено на військовий облік, а у 1942 — призвано в армію, де він пройшов підготовку в офіцерсько-сержантській школі військ зв’язку. В 1943 р. у званні сержанта штабної служби його було переведено в контррозвідку й направлено у м. Нашвіл (Теннессі). З 1940 по 1944 рр. в журналах «Story», «Saturday Evening Post» та ін. друкуються оповідання «Побач Едді», «Суть незакінченої історії», «Брати Варіоні».

У 1944 р. сержант штабної служби 4-ї піхотної дивізії Селінджер, пройшовши додаткову підготовку, очікував відкриття другого фронту. 6 червня він у числі перших солдат союзницьких військ брав участь у висадці в Нормандії. У контррозвідці 12-го піхотного полку Селінджер займався пошуками агентів гестапо й допитами полонених. На війні він не розлучався з друкарською машинкою й вигадував оповідання. До цього періоду відносяться новели «Останній день останньої відпустки», «Обидві зацікавлені сторони», «Елін», «Парубок із Франції», «Цей сандвіч без майонезу», «Чужий», «Зійти з розуму», «Раз на тиждень тобі не зашкодить».

Демобілізувавшись, Селінджер деякий час жив у Франції, а потім, у 1946 р., повернувся в Нью-Йорк, оселився у батьків на Парк-авеню, часто бував у Грінвіч-віліджі, де збиралися представники нью-йоркського світу мистецтв. У 1948 р. після публікації в «New-Yorker» оповідання «Чудовий день для бананових оселедців» уклав договір з журналом і надалі друкувався виключно в ньому. У 1951 — 1952 рр. подорожував Європою та Мексикою, в 1952 р. купив велику ділянку на березі річки Коннектикут у місті Корнюші (Нью-Гемпшир) й оселився тут. У цьому місті були написані повісті з циклу про родину Гласів.

У 1965 році Селінджер замовкає.

2.2 Селінджер письменник

З того часу як творчість Селінджера зацікавила критиків, у США й за кордоном було висловлено немало думок про його творчість, іноді дуже суперечливих. Перша критична література про Селінджера з’явилася ще в 1957 р., її автором був шкільний вчитель Дональд Фіні. В 1963 р. у картотеці Фіні значилося близько 1500 назв праць про творчість Селінджера, що вийшли 20 мовами [1, 109 — 149].

Перше монографічне дослідження творчості Селінджера відноситься до 1958 р. Це книга Ф. Гвінна й Дж. Блотнера «Проза Дж. Д. Селінджера», в якій розглянуто всі опубліковані до того часу твори письменника. Робота еклектична, має очевидні методологічні помилки. Розділивши творчість Селінджера на три періоди: «учнівський"(1940−1948 рр.), «класичний» (1948- 1951 рр.) й період «занепаду» (що розпочався, як вважають Гвінн і Блотнер, після виходу в світ роману «Ловець у житі»), критики досліджують кожний з періодів, поєднуючи метод формально-структурного підходу з традицією фрейдистського психоаналізу.

Через 5 років після виходу праці Гвінна та Блотнера з’явилась монографія У. Френча «Дж. Д. Селінджер». Праця виконана в дусі формального аналізу творів письменника, пошуків «міфологічних моделей», розгляду творчості як продукту різноманітних літературних впливів. Аналіз творчості письменника Френч веде в руслі пошуків «опозиційних пар», відшукуючи в структурі оповідання елементи, що містять протиставлення «світу добра» та «світу фальші».

У 1965 р. Вийшла монографія професора Чиказького університету

Дж. Міллера — «Дж. Д. Селінджер», де автор розглядає творчість письменника в руслі соціально-психологічної прози.

З 1962 по 1963 р. у США побачив світ ряд антологій, в яких зібрано статті про творчість письменника.

У 1963 р. критична література про Селінджера поповнилася антологією літературно-критичних матеріалів, присвячених «Ловцю у житі», що була зіставлена Г. Сімонсоном та Ф. Хейгером й розрахована на студентів. В зібрання включено документи про кампанію, що проводилася у США в середині 50-х років проти цього роману й тих викладачів, які радили своїм учням прочитати історію Холдена Колфілда.

У 1963 р. під редакцією М. Лейзера та Н. Фрумена побачила світ антологія «Дослідження творчості Дж. Д. Селінджера. Ревю, есе і критика „Ловця у житі“ й інших творів», яка включає більше 35 матеріалів. Літературознавці спробували проілюструвати різні підходи до творчості письменника в американському літературознавстві - «міфологічний», соціологічний, психологічний, фрейдистсько-юнгіанський, лінгвістичний, структуролістичний.

У 1966 р. журнал «Modern fiction studies» присвятив цілий номер творчості Селінджера.

У 1969 р. в Москві вийшла праця Т. Морозової «Образ молодого американця в літературі США», де творчість Селінджера розглянуто в контексті боротьби народів за свободу.

Крім Морозової питанням Селінджера цікавилась також І. Галінська. Вона видала дві монографії, присвячені творчості американського письменника: «Естетичні основи поетики Селінджера» (1969 р.) та «Загадки відомих книг» (1985 р.).

3. Сатира у трилогії Івлін Артур Сент — Джона Во «Шпага честі»

Во, Івлін Артур (28. 10. 1903, Лондон -10. 04. 1966, Таунтон) — англійський письменник.

Во народився у Хамстеді в сім'ї Артура Во, директора видавництва «Чемпен і Холл». Скептично ставився до професії та оточення батька. Навчався у Ленсінг і Хертфорд коледжах в Оксфорді, де його більше цікавила суспільна, ніж академічна праця. Його зацікавленість літературою та мистецтвом проявилася після зустрічі з X. Ектоном -- майбутнім автором романів і поетичних збірок, книг з китайського театру та поезії, праць з історії. Не проявивши великої старанності, Во отримав третьорозрядний диплом і працював у різних місцях учителем. Цей досвід прислужився йому при створенні першого роману «Занепад і руйнація» (1928), який одразу ж зажив популярності. Герой роману -- студент-богослов Поль Пенніфезер випадково виявляється втягнутим у цілий каскад пригод, на вигадування яких Во неабиякий майстер. Уже в цьому першому романі проявився скептичний погляд Во на життя сучасного йому суспільства. І в наступних своїх творах він буде викривати його «занепад і руйнування».

Не можна забувати, що у Великобританії, може бути, більше, ніж у всіх інших країнах світу, традиція грає величезну роль, і манери письма різних століть переплітаються, в чомусь повторюючись.

Івлін Во — найбільший англійський письменник, продовживши велику традицію 18 століття, почасти традицію століття 19, навіть після своєї смерті «працює» на англійську сатиру. Читаючи Во, немислимо пройти повз органічного зв’язку письменника з класичною традицією, зі спадщиною таких великих англійських сатириків, як Філдінг, Теккерей, Свіфт, Смоллет, та творець «Шпаги честі» і не приховував свого захоплення автором «Перегрина Пікля», «Родрік Рендома» і «Хамфрі Клінкеру».

Коли говорять сьогодні про його традиції, мотиви і манерою письма, то мають на увазі, як правило, перш за все, якщо не виключно, лише По-сатирика — По, «створив чарівно смішні, їдкі і дуже злі твори, сатирично викривають англійські правлячі класи, воєнщину і бюрократичний апарат «, як вважає Аллен Уолтер у своїй монографії» Традиція і мрія «, висловлюючи сумнів у тому, що творчість Під може бути названо сатиричним, на тій підставі, що письменник нібито не мав будь-якої позитивної програмою, обов’язковою для сатирика (W. Allen. Tradition and dream. 1964). Однак не розділяючи теоретичну посилку Аллена, можна заперечити йому і по суті його точки зору: У позитивну програму мав, але ця програма була звернена в минуле. У цьому сенсі він жваво нагадує найгострішої з англійських письменників-сатириків 19 століття Т. Карлейля.

Багато письменників цього напряму (Е. Сінклер, М. Бредбері, Джуліан Мітчелл) прийняли естафету саме у Во, продовживши те, що вніс в англійську сатиричну прозу автор романів 30-х років — «Занепад і руйнування», «Чорні підступи», «Скандальні історія «- і трилогії» Шпага честі «(«Озброєні люди «, 1952;» Офіцери і джентльмени «, 1955;» Беззастережна капітуляція «, 1961.)

У «Мечі пошани» письменник не тільки різко сатирично зображує верхівку британської армії, а й послідовно розвінчує ідеальний образ «офіцера і джентльмена» в особі «квітки нації» Айвора Клера. Івлін Во, безсумнівно, обурився б якби його назвали демократом, але факт залишається фактом — прості солдати англійської армії в трилогії змальовані з відвертою симпатією, на багатющій сатиричної палітрі автора для них не знайшлося ніяких іронічних фарб. Трилогія «Меч пошани» є підсумковим і, мабуть, caмим значним художнім твором Во. У ній досягається дивно гармонійний синтез сатири і лірики. Її сатирична лінія як би вбирає в себе все, що піддавалося осміянню в минулих творах письменника: снобізм, станова обмеженість і забобони аристократії, безмежна спрага наживи й убивча бездуховність буржуазії, тупість і недбальство чиновників, боягузтво і некомпетентність військових.

Автор блискуче виділяє якусь сатиричну домінанту xapактера персонажа, в якій з найбільшою визначеністю розкривається його комічна сутність, але в переважній великим сатиричні персонажі трилогії володіють безліччю «обертонів», глибше і повніше розкривають сатиричний образ, індивідуалізують його.

Письменник скрупульозно досліджує душі своїх негативних персонажів, прагнучи виявити в цих слухняних гвинта британської військової машини те, що залишилося в них від людини. Він не просто наділяє цих «монстрів» комічними і відразливими рисами, але розкриває природу їх вад, знаходячи причини їх виникнення.

Кумедний і безглуздий Епторп. Але, розкриваючи його характер у взаємодії з іншими героями, Під показує, що він не народився зазнайки і тираном. Його нескінченні накази всім і вся-жалюгідна спроба слабкої людини, на мить відчув себе сильним і наділеним владою, помститися світу за зневажені людську гідність.

Викликає презирство Рітчі-Хук, особливо в епізодах боротьби за «скарб» Епторпа. Однак і він не тільки смішний, але і мізерний. Це стає очевидним, що сцені безглуздої загибелі цього по натурі сміливого і відважного людини, який під впливом жорстокого суспільства перетворився на кривавого маніяка. Навіть у відверто несимпатичного йому Тримери Під виявляє щось викликає співчуття: Триммер безнадійно закоханий.

Самотністю і страхом розплачується за свій успіх і інший «демон» — вбивця і психопат Ладовік. В душі цього абсолютно морального і підлої людини є непереборна, мабуть, навіть хвороблива потреба когось любити і комусь вірити.

Наділяючи сатиричних персонажів сумними і викликають співчуття «обертонами», письменник цим зовсім не пом’якшує сатиричну силу своїх образів. Він бачить в кожній людині складна єдність суперечливих рис, правдиво відображає діалектику характеру.

У всіх трьох частинах трилогії безліч комедійних, часом гротескно-фарсових ситуацій, які змушують на кожному кроці згадати Смоллетта. Втім, зв’язку По з традицією всього англійського сатиричного роману 18 століття очевидні. Джерело сміху — майже неймовірна безглуздість положень, і комізм характерів розкривається через ці положення. Досить згадати пригоди офіцера Ептропа з «пекельною машиною», яка виявляється … похідним унітазом, чи сцену побачення Краучбека зі своєю колишньою дружиною, що переривається досить недоречно телефонним дзвінком того ж Ептропа; пригоди перукаря Тримери, що став героєм без всяких до того підстав і так далі.

Поряд з комедійно-фарсовим епізодами, яких в трилогії так багато, через всі три книги проходить пряме сатиричне осміяння військової машини, неповороткою, позбавленої будь-якої логіки, яке нагороджує нероб (Триммер) і караючої справжніх героїв (Краучбек) (Не приймаючи концепцію Де Вітіс в цілому, можна погодитися з його твердженням, що трилогія «rather a synthesis of the comic and serious», що піднімає її над рівнем фарсу і робить трагікомедією. A. De Vitis. Roman Holiday. The Catholic Novels of Evelyn Waugh. NY, 1956.).

Гіркотою і злістю просякнута трактування «комічних» епізодів (як накопичення секретного досьє проти скромного і мужнього Краубека), і, як би смішні не були отбельную епізоди — наприклад,. весь епізод, пов’язаний з офіцером Ладавіком і його собакою, — все полотно в цілому виступає в похмурих і безпросвітно негативних тонах. Спостереження Під незвичайно вірні, сміх нещадний. Уміння його побачити і викрити побачене, при всьому багатстві англійської сатиричної традиції, — в 20 столітті нечувано.

У трилогії письменник прагнув об'єктивно відобразити історію, багато в чому відволікаючись від своїх забобонів і упереджень, що дозволяє вважати «Меч пошани» одним з найпомітніших і видатних явищ післявоєнної англійської прози.

У сучасній англійській літературі існує поняття-традиції Івліна Во, школа сатиричної прози в дусі Во. До числа його найбільш талановитих учнів належать такі письменники-сатирики, як Мюріел Спарк, Малькольм Бредбері, Том Шарп, Беріл Бейнбрідж.

Проте значення творчості Івліна Во не обмежується лише національними рамками. Письменник-реаліст, він поставив у своїх творах актуальні питання часу. Незважаючи на складність і суперечливість світогляду, Під ніколи не був антігуманістом, бо стверджував у своїх романах — хоча й від протилежного — високі моральні ідеали. І тому Івлін Во по праву займає почесне місце серед визнаних класиків нашого століття.

4. Філософія та естетичні погляди Жан — Поль Сартра

4.1 Життєвий і творчий шлях

САРТР, Жан Поль -- французький письменник і філософ-екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії 1964 р. Майбутній всесвітньо відомий письменник і філософ Сартр народився у Парижі в сім'ї морського інженера.

У період навчання в ліцеї Генріха IV Сартр почав публікувати свої перші статті. Закінчивши ліцей, він вступив в одну із найпрестижніших шкіл Франції -- Еколь Нормаль, де студіював філософію. Роки навчання (1924--1929) дали йому вчену ступінь і право на викладання філософії у вищих учбових закладах.

У 1940 р. Сартр потрапив у німецький полон, але через рік його звільнили за станом здоров’я.

Проза Сартра водночас аналітична і фізіологічна. Він поєднує есе з виконаними у натуралістичному дусі детальними замальовками. В есе «Що таке література?» (1947) Сартр декларує необхідність для письменника «не споглядати світ, а переробляти його», сприяючи своєю творчістю «самотворенню людини». У нарисі «Бодлер» (1947) й у книзі «Святий Жене, комедіант і мученик» (1952) Сартр показав тип художника, котрий намагається втекти від дійсності. У трактуванні Сартра Бодлер -- це художник, який намагався побачити себе збоку, як Іншого, тобто об'єднати у структурі власної особистості водночас суб'єкт і об'єкт буття. Це спонукає Бодлера до відмови від екзистенції як істинного існування, заснованого на вільному виборі самого себе, призводить до втечі в минуле, у світ своїх спогадів та образів. Бодлер розривається між екзистенцією і буттям -- у цьому Сартр вбачав джерело бодлерівської суперечливості, роздвоєності.

Свою драматургічну діяльність Сартр розпочав ще в 1940 p., коли у таборі для військовополонених він написав і поставив різдвяну містерію «Баріона». Проте визнання до Сартра як драматурга прийшло аж у 1943 р. після постановки в окупованому Парижі його п'єси «Мухи» («Les mouches»). Сюжетною основою цього твору став античний міф про Ореста, котрий помстився своїй матері, цариці Клітемнестрі, за убивство батька -- царя Агамемнона. Сартр використовує античний міф для вираження екзистенціалістської концепції світу й людини. Поєднання крайніх форм натуралізму з модернізованим міфом -- визначальна особливість сартрівської драматургії. Орест, прибувши в Арґос, мешканці якого розчавлені почуттям провини і живуть у страху та покорі, відкриває для себе закляклість і мертвотну непорушність буття. Орест, усвідомивши свою свободу, робить вибір: він убиває вбивць свого батька -- царя Егісфа і Клітемнестру. Здійснивши цей акт відплати, Орест стає екзистенційним героєм. Але здобуття абсолютної свободи супроводжує втрата єдиної близької Орестові людини -- його сестри Електри. За свободу Орест розплачується самотністю, покинутістю.У наступних п'єсах: «Смерть без погребіння» («Morts sans sepultures», 1946), «Брудні руки» («Les Mains sales», 1948), «Диявол і Господь» («Le Diable et le bon Dieu», 1951), «Альтонські від-людники» («Les sequestres d’Altona», 1960) -- Сартр розвиває прийоми і принципи нової театральності, «театру ситуацій», що намагається через призму конкретної ситуації побачити якісь універсальні, трактовані в екзистенціалістському дусі підвалини людського існування. «Коли слушно, що людина вільна в даній ситуації, що вона сама обирає себе у цій ситуації і за її посередництвом, то це означає, що в театрі варто показувати прості й людяні ситуації -- так само, як і свободу, яка обирається у таких ситуаціях», -- писав Сартр у праці «До театру ситуації» («Pour un theatre de situations»).

Автобіографічна повість «Слова» («Les Mots». 1964) ознаменувала відхід Сартра від колишнього кола проблем екзистенціалістської філософії. У центрі твору -- проблема відповідальності митця. Сартр відмовляється від існування у замкнутому світі слів, показує формування особистості під впливом певного соціального середовища та конкретної історичної епохи; він відходить від міфологем своєї ранньої і зрілої творчості, змальовує правдиву картину життя довоєнної Франції.

У 1964 р. Сартр став лауреатом Нобелівської премії, «за багату на ідеї, пронизану духом свободи та пошуками істини творчість, яка справила величезний вплив на наш час». Проте він відмовився від неї, мотивуючи це тим, що комітет з присудження премії зневажив здобутки багатьох революційних письменників XX століття і що він «не бажає, щоби його перетворювали у суспільний інститут». Сартр був володарем дум значної частини європейської інтелігенції середини XX ст., виразивши її сумніви і пошуки. Творчість Сартра залишила слід у філософії та літературі, в естетиці та критиці, у театрі та кінематографі.

В останні роки життя письменник-філософ майже осліп від глаукоми, а помер 15 квітня 1980 р.

4.2 Роман «Нудота»

У романі «Нудота» (1938) вже з’являються окремі екзистенціалістські мотиви та ідеї. Головний герой роману Антуан Рокантен, опинившись у невеличкому провінційному містечку Бувіль, пише книгу про маркіза де Ролебона. Рокантен веде щоденник, головним змістом якого стають «осяяння», що їх переживає герой. Ця низка «осяянь» складається в сюжет роману, провідною темою якого стає відкриття особистістю абсурду. Відкриття Рокантеном абсурдності буття відбувається внаслідок його конфліктів з предметами, які оточують героя. Світ речей і -- ширше -- природне буття виявляють ворожість щодо людської суб'єктивності. Зануреність суб'єкта у цю природну «мішанину», у неоформлену і мертву об'єктивність викликає в нього відчуття нудоти. Гідність і свободу особистості Сартр вбачає у тверезому визнанні абсурдності буття. Рокантен долає відчуття нудоти, вносячи у ворожий до людини природний світ суб'єктивний, особистіший елемент. Здійснюючи вільний вибір у «межовій, пограничній ситуації», Рокантен стає героєм, що екзистенціює. Він відмовляється від сурогатних форм життя та діяльності (соціальна активність, наука, мистецтво, кохання і т.д.) і хоче перетворити своє життя на своєрідну подобу досконалого мистецького твору.

На виборі Сартром щоденникової форми розповіді, на сповідальності романної інтонації позначилося сартрівське розуміння природи філософської ідеї. Для Сартра вона не результат спекулятивного, абстрактно-логічного мислення, а інтимне, особистісне переживання.

Сартрівський роман відкидає канони класичного реалістичного роману О. де Бальзака, Стендаля, Ґ. Флобера. Світ Рокантена -- це світ його свідомості. З цього погляду, письменник продовжує прустівську лінію у французькій літературі. У романі немає фіналу, як немає і справжнього початку, адже життя втратило сенс, а події -- причинно-наслідкові зв’язки. Сартрівський герой -- «істота без обрисів, невизначене, невловне і невидиме, анонімне „я“, яке є усім і нічим, а найчастіше виявляється лише відображенням самого автора» (Н. Саррот).

У збірці оповідань і новел «Myp» (1939) Сартр продовжує і розвиває провідну тему «Нудоти». У новелі «Мур» письменник показує перетворення людини на річ, на залякану плоть, яка тремтить і агонізує напередодні неминучої смерті. Усвідомлення наближення кінця відбирає в людини свободу. Страх смерті перетворює людину на худобину. Троє іспанських республіканців, котрі воювали проти франкістів, потрапили в полон і чекають вироку, сидячи у льоху, до якого їх запроторили. Вони приречені на тортури чекання. їх лихоманить від нервового напруження, вони обливаються холодним потом. За цими фізіологічними проявами страху спостерігає військовий лікар. Героїв новели охоплює апатія, вони втрачають волю і мужність.

Головний герой новели Пабло Іббієта в очікуванні смерті відкриває для себе абсурд. Відтак він байдужіє до всього. У сартрівській новелі з’являється мотив, який дещо пізніше стане провідним у повісті А. Камю «Сторонній», лунатиме лейтмотивом з уст Мерсо -- мотив індиферентності. Роздумуючи над пропозицією фалангістів урятувати своє життя ціною зради, Іббієта робить висновок: «Коли людину ставлять до муру і стріляють у неї, доки вона здохне, то вже байдуже, хто та людина… Я добре знав, що він корисніший для Іспанії, але тепер мені було наплювати і на Іспанію, і на анархізм: усе марнота». Пабло Іббієта опиняється у «межовій ситуації», у ситуації вибору. І він обирає смерть, скеровуючи фалангістів на фальшивий, як йому здається, слід, але за іронією долі виводить їх на людину, за якою вони полювали. Таким чином, будь-яка дія є безглуздою і згубною, але сам акт вибору перетворює людину на екзистенційну особистість, без огляду на наслідки і результати цього акту для інших і для самої людини.

5. Проза та публіцистика Антуан де Сент-Екзюпері

Антуан де Сент-Екзюпері - видатний французький письменник-гуманіст, льотчик, філософ; автор таких відомих творів, як «Льотчик» (1926), «Південний поштовий» (1929), «Нічний політ» (1931), «Земля людей» (1939), «Військовий льотчик» (1942), «Маленький принц» (1942). Борець-антифашист, він віддав життя за свободу Франції. Його інтелектуально-лірична проза поєднує автобіографічну сповідь з невигаданими льотними пригодами та філософськими роздумами про призначення Людини на планеті Земля.

Антуан де Сент-Екзюпері народився в шляхетній старовинній родині, проте вище за графське походження цінував інший родовід: «Звідки я родом? Я родом з мого дитинства, немовби з якоїсь країни». Пам’ять про дім та дитинство з роками яскравішала, перетворюючись на міф про країну дитинства, чистоту й прозорість дитячої душі. У 12 років Антуан разом з відомим льотчиком Ж. Ведріном уперше піднявсь у повітря і відкрив надзвичайну красу і незахищеність «планети людей».

Письменницька біографія Сент-Екзюпері почалася з оповідання «Пілот», опублікованого 1926 р. у журналі «Срібний корабель».

У 1939 році з’являється книга під назвою «Земля людей», за яку її автор отримав «Велику премію роману» французької академії. Цей твір важко віднести до певного традиційного жанру; її часто називають повістю, ліричними нарисами, репортажем, філософським есе. Новаторська ліро-епічна проза Сент-Екзюпері характеризується відмовою від традиційного сюжету. Рушієм оповіді виступають філософські роздуми письменника щодо сенсу людського життя. Автор органічно поєднує репортаж з кабіни літака, факти реального життя, вставні новели, пейзажні замальовки, портретні ескізи, спогади про дитинство, роздуми про людину і землю, діалоги з читачем тощо. Стильове розмаїття прози включає художнє, публіцистичне, розмовно-побутове, наукове мовлення, філософську оповідь, притчову метамову. За жанром книга близька до філософської повісті, великими попередниками Сент-Екзюпері в цьому жанрі були Ж. -Ж. Руссо, Вольтер, Д. Дідро.

У 1929 р. в одному з найбільших паризьких видавництв побачив світ перший роман Сент-Екзюпері -- «Пошта на Південь» («Courrier Sud»). У ньому, віддаючи належне традиції ліричного роману, розповідаючи про трагічне кохання між Бернісом, котрий прагне віднайти сенс життя, та подругою його дитячих років Женев'євою, котра намагається поєднати з ним свою долю, письменник робить спробу відповісти на питання: чи можливе кохання у цьому світі? У палкій тузі героя Сент-Екзюпері за коханням, у нестабільності, примарності його шукань сенсу свого існування простежуються паралелі з настроями героїв ранніх романів Ф. Моріака. Втім, у цьому творі Сент-Екзюпері вперше лунає і така дорога для письменника думка про дорогоцінні зв’язки, що поєднують людину з іншими людьми, із навколишнім світом. У романі «Пошта на Південь» з’являється нова для тогочасної літератури тема льотчика, що гармонійно переплелася із розповіддю про пережите самим автором. Сент-Екзюпері також тяжіє до узагальнень універсального характеру. Але першому романові Сент-Екзюпері, незважаючи на його ліризм, усе ж таки бракує тієї переконливості, суворої і водночас задушевної інтонації, яка буде провідною і оформлюватиме лірико-філософські роздуми у наступних творах письменника. Одним з таких творів стане роман «Нічний політ» («Vol de nuit»), завершений 1930 р. в Буенос-Айресі й опубл. 1931 p. видавництвом «Галлі-мара». Того ж таки року книга отримала літературну премію «Феміна». У 1932 р. американська фірма «Юнайтед артіст» зняла за цим романом фільм, а в 1939 р. італійський композитор Л. Даллапіккола написав оперу «Нічний політ». Зміст цього невеликого твору Сент-Екзюпері тісно пов’язаний і з особистим досвідом письменника у царині випробування нових літаків, і з конкретним моментом у розвитку авіації -- проблемою налагодження нічних польотів, прийнятністю пов’язаного з ними ризику.

Проза Сент-Екзюпері лірична. Вона близька до романтичних традицій французької літератури. Біля витоків творчості Сент-Екзюпері стоять такі видатні митці, як В. Гюго, Ф.Р. де Шатобріан, Жорж Санд. Сент-Екзюпері доволі часто застосовує поетичний образ у його параболічному значенні. Образ, який створює письменник, є одночасно метафорою і символом. У «Планеті людей», розповідаючи про своїх друзів-льотчиків, котрі загинули в небі, він пише: «Коли саджаєш дуб, марно сподіватися, що скоро знайдеш затінок під його вітами. Так уже ведеться в житті. Спочатку ми стаємо багатшими, бо чимало літ саджали дерева, але потім настають роки, коли час руйнує те, що ми зробили, і знищує ліс. Один за одним відходять товариші, і ми лишаємося без теплого затінку їхньої дружби. І в нашій скорботі бринить тихий сум -- ми журимося, що старіємо». У «Планеті людей» йдеться не лише про авіаторів та їхню небезпечну професію. У цьому романі увага Сент-Екзюпері вперше прикута до теми боротьби моральних засад в душі людини: «Чого нам ненавидіти одне одного? Ми всі заодно, нас несе та сама планета, ми -- екіпаж одного корабля. Добре, коли різні цивілізації сперечаються в ім'я чогось нового, кращого, і страшно, коли вони пожирають одна одну».

Звернувшись до дитячої теми, що увійшла у світову літературу з письменниками-романтиками межі XVIII--XIX ст., котрі відкрили в дитині найбільший скарб -- чистоту сприйняття світу, Сент-Екзюпері мовою алегорій розповідає про зустріч льотчика, який зазнав аварії у пустелі Сахара, з маленьким мешканцем планети-астероїда В-612. Сент-Екзюпері осмислює цю подію як зустріч поета з його втіленою мрією про природне ставлення до речей та явищ.

За жанром «Маленький принц» -- філософська казка. Її суто літературним підґрунтям можна вважати філософські повісті французьких письменників XVIII ст.: Ш. Л. де Монтеск'є, Вольтера. Притчу Сент-Екзюпері споріднює з «Перськими листами» (1727) Монтеск'є і з «Кандідом» (1759) Вольтера не лише гуманістичний пафос та звернення до проблем філософського, морального характеру, а й манера викладу: дохідлива мова, у якій урівноважені витонченість і простота, певна відстороненість від побуту, неоднозначні символи розкриваються через зовні нескладні образи.

Маленький принц -- прибулець з «планети дитинства». На планеті Земля він познайомився з Лисом (цей персонаж у французькому фольклорі уособлює життєву мудрість), який розповідає хлопчикові про забуті людьми ритуали дружби і любові. Забувши про ці щирі почуття, люди втратили справжніх друзів.

Письменник, переходячи від конкретного до широких узагальнень, таким чином намагається заохотити читача подивитися на звичні явища дійсності під іншим кутом зору, з погляду вселюдських істин: «…добре бачить тільки серце. Найголовнішого очима не побачиш»; «Треба старанно берегти світильники: порив вітру може загасити їх… «; «Усі шляхи ведуть до людей». Занурюючись у світ дитинства Маленького принца, не зараженого хворобами дорослого світу, Сент-Екзюпері закликає людей зберігати у собі дитинство, а отже, й душу, відкриту назустріч Всесвіту.

У 1943 р. Сент-Екзюпері знову воював за свою батьківщину у складі повітряних сил французького Опору в Алжирі.

Після звільнення в запас він працював над книгою «Цитадель» («Citadelle»), яка залишилася незавершеною, але побачила світ у 1948 р. Цей твір -- збірка алегоричних оповідок, мудрих притч і пропорцій, пов’язаних образом оповідача. Афоризми, судження, приклади, яких не бракує в тексті «Цитаделі», покликані навчити людину бути відповідальною за долю інших людей, за всю планету. На глибоке переконання Сент-Екзюпері, «бути людиною якраз і означає бути відповідальним». Навесні 1944 р. льотчик Сент-Екзюпері знову повернувся до лав своїх бойових товаришів. Вранці 31 липня 1944 р. його літак збили німецькі винищувачі приблизно за десять кілометрів на південь від міста Сен-Рафаель. Військовий льотчик -- майор Сент-Екзюпері загинув у бою з фашизмом, лише три тижні не доживши до визволення Франції. У світову літературу Сент-Екзюпері увійшов насамперед як художник-гуманіст, майстер філософської ліричної прози.

Використана література

1. Новітня культура. — Харків, 2001.

2. І. Цибій. Декілька слів про модернізм. — К., 1999.

3. Українська та зарубіжна культура. Підручник. — К., 2000.

4. Сэлинджер Дж. Д. Посвящается Есме. — Новый мир, 1961, № 3.

5. Літературна енциклопедія: В 2-х т. — К., 2007. — Т. 2. — 622 с.

6. Бажан М. Нелегка путь Жана — Поля Сартра // Бажан М. Путі людей, К., 1969. — С. 252−279.

7. Андреев. Л. Рецензия на роман Ж. П. Сартра «Тошнота» // Иностранная литература. — 1989. — № 7. — С. 127 — 133.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой