Фізичні особи-підприємці

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

КУРСОВА РОБОТА

на тему: «ФІЗИЧНІ ОСОБИ-ПІПРИЄМЦІ»

Київ-2010

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності

1.1 Поняття та характеристика правового статусу громадянина-підприємця

Розділ 2. Державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем

2.1 Державне регулювання процесу реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності

2.2 Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності

2.3 Взяття на облік суб'єктів підприємницької діяльності в державних органах та установах

2.3.1 Взяття на облік в органах державної податкової служби

2.3.2 Взяття на облік в органах Пенсійного фонду України

2.3.3 Реєстрація в Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України

2.3.4 Реєстрація в Фонді соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

2.3.5 Реєстрація в Фонді загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття

2.3.6 Отримання дозволу на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів

Розділ 3. Припинення підприємницької діяльності фізичними особами

Висновки

Список використаної літератури

фізична особа підприємець державна реєстрація

Вступ

Зміни економічних реалій в сучасній Україні вимагають адекватної зміни правової системи. Вони покликані забезпечити юридичну базу розвитку ринкової економіки. Підприємницька діяльність — це ключовий елемент цивільного обігу, а підприємець — одна із центральних фігур соціально-економічного та політичного життя громадянського суспільства. Підприємництво і пов’язані з ним відносини представляють специфічну сферу життєдіяльності суспільства і відповідно є об'єктом правового регулювання різних галузей права.

Про особливий характер підприємницьких відносин свідчить той факт, що у сфері підприємництва предмет правового регулювання складає широке коло суспільних відносин (майнових, виробничих, адміністративних, управлінських, соціальних, трудових, податкових тощо). Фізична особа як суб'єкт підприємницької діяльності має на меті отримання прибутку, проте його діяльність направлена також на задоволення суспільних потреб у виробленій ним продукції, виконаних роботах, наданих послугах.

Актуальність обраної теми дослідження визначається проведенням кодифікаційних процесів в нашій країні. Розробка Цивільного та Господарського кодексів стала передумовою для проведення систематизації законодавства України, яке регулює підприємницьку діяльність. За останні роки в Україні була прийнята значна низка нормативних актів, які регулюють діяльність окремих видів суб'єктів підприємницької діяльності. Але вони загалом регулюють лише створення та діяльність юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Що ж стосується правового регулювання підприємницької діяльності фізичних осіб, то під правове регулювання підпало лише обмежене коло відносин з участю цих суб'єктів. Чинні нормативні акти лише декларують право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності, використання належного їм майна для цього, встановлюють категорії осіб, які не мають права її здійснювати та регулюють їх державну реєстрацію. Тому сьогодні можна вести мову про необхідність прийняття спеціального законодавчого акту, який би врегулював діяльність фізичних осіб — підприємців.

За останні роки в Україні провадилось багато досліджень стосовно визначення основних засад розмежування відносин, які повинні регулюватися цивільним та господарським правом, дуже багато наукових робіт було присвячено дослідженню правового статусу юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, реалізації ними права власності.

Ці питання висвітлюються в працях таких вчених-юристів: С. М. Братуся, Д.В. Бобрової, О.М. Вінник, В.В. Вітрянського, І.І. Власа, О. В. Дзери, А. С. Довгерта, Д. В. Задихайло, О. С. Йоффе, О. А. Красавчикова, С.І. Кретова, М.І. Кулагіна, І.М. Кучеренко, Н.С. Кузнєцової, В.В. Лаптєва, В. В. Луця, В. К. Мамутова, В. П. Маслова, В.Л. Мусіяки, Ю.П. Пацюрківського, О.А. Підопригори, О.А. Пушкіна, Б. А. Райзберга, Н.О. Саніахметової, І.А. Селіванової, В.М. Селіванова, В.І. Семчика, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є.О. Суханова, Ю. К. Толстого, Е. О. Харитонова, Я. М. Шевченко, Г. Ф. Шершенєвича та ін.

Однак до сьогодні комплексне дослідження правового регулювання діяльності фізичних осіб-підприємців не провадилось.

Мета курсової роботи — зробити аналіз проблемних питань правового регулювання діяльності фізичної особи — підприємця.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини в сфері цивільно-правового регулювання діяльності фізичної особи — суб'єкта підприємництва.

Предметом дослідження є правові норми, які регулюють діяльність фізичних осіб — підприємців, характеристика їх правового статусу в сучасних умовах формування ринкових відносин.

Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності

1.1 Поняття та характеристика правового статусу громадянина-підприємця

Найпростішою формою здійснення підприємницької діяльності є форма приватного підприємництва фізичними особами, тобто без створення підприємств чи інших юридичних осіб. Ринкова економіка надає можливості людині, яка має бажання, знання, кошти або майно і на яку не поширюються законодавчі заборони, розпочати справу і втілити у життя своє уявлення про ефективну, прибуткову діяльність та, як наслідок, досягти матеріального добробуту.

Спеціального нормативного акта, який встановлював би правовий статус громадянина-підприємця, на сьогодні не існує. Відповідні положення щодо права фізичної особи на зайняття підприємницькою діяльністю містяться у гл. 13 ГК України, гл. 5 ЦК України та у відповідних галузевих документах, що регулюють відповідний вид діяльності. 19 жовтня 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон № 2063-ІІІ «Про державну підтримку малого підприємництва», ст. 1 якого віднесла фізичних осіб -- приватних підприємців до суб'єктів малого підприємництва. [8, 47−48]

Загальне визначення фізичної особи--суб'єкта підприємницької діяльності міститься у підпункті 3.8.1 п. 3.8 ст. З Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002: 2004, затв. наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. № 97, відповідно до якого підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність.

Громадянином-підприємцем є фізична особа. Згідно зі ст. 24 ЦК України фізичною особою вважається людина як учасник цивільних відносин (особистих немайнових та майнових відносин -- див. ст. 1 ЦК України). Громадянин, який бажає займатися підприємницькою діяльністю, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур до свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, набуває додаткової ознаки -- «суб'єкт підприємницької діяльності».

Громадянин за жодних умов не може змінити свого статусу фізичної особи. Цей статус втрачається лише з його смертю і не пов’язаний, зокрема, з обсягом його правоздатності та дієздатності та іншими чинниками. Він може бути позбавлений статусу суб'єкта підприємницької діяльності (добровільно або примусово), проте його статус як фізичної особи від цього не змінюється.

Громадянин-підприємець в жодному разі не може набути статусу юридичної особи. Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Відповідно, громадянин не може стати організацією. Він може стати засновником організації, її акціонером, укласти з нею господарський договір тощо. Проте, як йшлося вище, від цього його статус фізичної особи не втрачається.
Згідно зі ст. 50 ЦК України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом та, відповідно, набувати статусу громадянина-підприємця має фізична особа з повною цивільною дієздатністю [8; с. 156].

Відповідно до ст. 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. У цьому разі надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Також повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Таким чином, фізична особа може набути статусу суб'єкта підприємницької діяльності з 16 років або раніше -- з моменту реєстрації шлюбу або у разі запису її як батька або матері дитини.

Проте досягнення певного віку (реєстрація шлюбу, народження дитини тощо) не є безумовним свідченням наявності у особи повної цивільної дієздатності.

Крім випадків обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, особи, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за Законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36) або визнання її недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України), на обсяг дієздатності і, відповідно, на можливість набути статусу суб'єкта підприємницької діяльності впливають й інші чинники, зокрема вид трудової діяльності фізичної особи. Так, не допускається зайняття підприємницькою діяльністю, зокрема, посадовими особами органів державної податкової служби (ч. 4 ст. 15 Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.), прокурорами і слідчими прокуратури (ч. 5 ст. 46 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ «Про прокуратуру»), військовослужбовцями (абз. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України від 20 грудня 1991 р. № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»), нотаріусами (ч. 2 ст. З Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХІІ «Про нотаріат»), державними службовцями (п. «б» ч. 1 ст. 5 Закону України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР «Про боротьбу з корупцією»), відповідними посадовими особами органів місцевого самоврядування (див., зокрема, ч. 4 ст. 12, ч. 2 ст. 50, ч. З ст. 55 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні») тощо. Нарешті, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24−92 «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю [17; с. 152].

Громадянин-підприємець самостійно діє на ринку, вступаючи у відносини, набуваючи при цьому відповідних прав та обов’язків. Навіть якщо безпосереднє управління його бізнесом здійснює інша особа (наприклад, у кафе, що належить приватному підприємцю, є директор), стороною відповідних відносин юридично є саме громадянин-підприємець (угоди укладаються від його імені, на його ім'я отримуються ліцензії та інші дозволи, він несе майнову та іншу відповідальність за результати підприємницької діяльності). Він є повноцінним самостійним суб'єктом ринку -- суб'єктом господарювання (п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК України).

Останнє є вельми важливим для вірного розуміння положення абз. 2 ч. З ст. 128 ГК України, відповідно до якого громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність, зокрема, через приватне підприємство, що ним створюється. Тут йдеться не про здійснення громадянином підприємницької діяльності у вузькому (безпосередньому) значенні, адже у разі створення приватного підприємства саме останнє, а не його засновник, буде її здійснювати. Мається на увазі реалізація, в широкому значенні, громадянином свого конституційного права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (див. ст. 42 Конституції України), хоча при цьому він безпосередньо цією діяльністю не займається. Громадянин-підприємець є самодостатнім суб'єктом і не потребує для здійснення діяльності додаткових організаційно-правових форм.

Громадянин-підприємець здійснює діяльність в межах універсальної правоздатності -- права займатися підприємницькою діяльністю, передбаченого ст. 42 Конституції України. Це означає можливість особи займатися будь-яким видом підприємницької діяльності, здійснення якого не суперечить законодавству. Він діє без установчих документів на відміну від юридичної особи, яка діє в межах спеціальної правоздатності та обмежена видами діяльності, встановленими засновниками в установчих документах. 5. Згідно з ч. 5 ст. 128 ГК України громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК України, зокрема, він може здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать закону. Зважаючи на визначення господарської діяльності, що наводиться у ст. З ГК України, у широкому значенні вони можуть виготовляти та реалізовувати продукцію, виконувати роботи чи надавати послуги вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Проте законодавство містить обмеження щодо можливості провадження приватними підприємцями певних видів діяльності. Поряд із загальними обмеженнями у здійсненні підприємницької діяльності, встановленими ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво», фізичні особи -- суб'єкти підприємницької діяльності не можуть, зокрема:

1) надавати фінансові послуги, якщо інше прямо не передбачене законом. Згідно із Законом України від 12 липня 2001 р. № 2664−1II «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими вважаються, зокрема, такі послуги:

-- випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

-- довірче управління фінансовими активами;

-- діяльність з обміну валют;

-- залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення;

-- фінансовий лізинг;

-- надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;

-- надання гарантій та поручительств;

-- переказ грошей;

-- послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;

-- торгівля цінними паперами;

-- факторинг;

2) займатися діяльністю у сфері організації телебачення і радіомовлення (див. Закон України від 21 грудня 1993 р. № 3759-ХІІ «Про телебачення і радіомовлення»);

3) займатися космічною діяльністю (див. Закон України від 15 листопада 1996 р. № 502/96-ВР «Про космічну діяльність»);

4) займатися діяльністю у сфері здійснення операцій з металобрухтом (згідно зі ст. 4 Закону України від 5 травня 1999 р. № 619-ХІУ «Про металобрухт» операції з металобрухтом здійснюються лише спеціалізованими або спеціалізованими металургійними переробними підприємствами, а також їх приймальними пунктами);

5) займатися діяльністю у сфері загальної середньої та вищої освіти (див. закони України від 13 травня 1999 р. № 651-XIV «Про загальну середню освіту», від 17 січня 2002 р. № 2984-Ш «Про вищу освіту»);

6) займатися концесійною діяльністю щодо будівництва та експлуатації автомобільних доріг (згідно зі ст. 1 Закону України від 14 грудня 1999 р. № 1286-ХІУ «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» концесіонером може бути юридична особа) [20; с. 206 ].

Громадянин-підприємець уособлює і власника відповідного бізнесу, і орган управління ним. Це відрізняє його від деяких юридичних осіб зі складним порядком керівництва, обумовленим наявністю декількох органів управління із розподілом між ними відповідних функцій. Наприклад, ЦК України та Законом України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства» для акціонерного товариства передбачена наявність загальних зборів товариства, спостережної ради, виконавчого органу -- правління або іншого, а також ревізійної комісії товариства.

Чинне законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові майна. Так, ч. 2 ст. 128 ГК України та ч. 1 ст. 52 ЦК України прямо встановлюють правило про те, що громадянин-підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК України). За рішенням суду за відповідними зобов’язаннями може бути звернено стягнення на все належне приватному підприємцеві майно, в тому числі і те, яке він не використовував для зайняття підприємницькою діяльністю (приватна квартира, дача, меблі, автомашина тощо).

Зважаючи на наявність повної відповідальності за своїми зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, громадянин-підприємець провадить підприємницьку діяльність без формування статутного, резервного та інших фондів.

На відміну від цього згідно зі ст. 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном. За загальним правилом учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом (ч. 2 ст. 219 ГК України). Такі випадки встановлені, наприклад, ЦК (ГК) України і Законом України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства» -- щодо додаткової відповідальності учасників товариства з додатковою відповідальністю, повної відповідальності -- щодо учасників повного та командитного товариств) або можуть встановлюватись установчими документами юридичної особи.

Громадянин-підприємець має можливість обрати спосіб оподаткування доходів за спрощеною системою. Застосування єдиного податку при оподаткуванні доходу приватного підприємця регулюється Указом Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99).

Працювати за спрощеною системою підприємець може за додержання таких вимог:

-- обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не повинна перевищувати 500 тис. грн. ;

-- у трудових відносинах упродовж року не може перебувати більше 10 осіб;

-- діяльність не може бути пов’язаною з торгівлею лікеро-горілчаними і тютюновими виробами, а також пально-мастильними матеріалами.

Ставка єдиного податку встановлюється місцевими радами за місцем державної реєстрації підприємця у розмірі від 20 до 200 грн. на місяць. Ця ставка підвищується на 50% за кожного працівника, що залучатиметься фізичною особою-підприємцем для здійснення діяльності.
Сплата єдиного податку за підсумками діяльності у звітному періоді дає законні підстави приватному підприємцеві не тільки не сплачувати прибутковий податок, а й не складати відповідну декларацію. Підтвердження цього можна знайти в п. 5 постанови Кабінету Міністрів України від 16 березня 2000 р. № 507 «Про роз’яснення Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727».

Тому приватні підприємці, які є платниками єдиного податку, звільняються від щоквартальних авансових платежів.

Єдиний податок значно полегшує ведення бухгалтерського обліку, який стає більш зрозумілим. Особливо для тих громадян, які тільки розпочинають самостійний бізнес і у той же час повинні в стислі строки оволодіти методами господарських підрахунків і ведення діловодства.

Привертає увагу і можливість заощадження коштів через дозвіл незастосування цією категорією підприємців касових апаратів при проведенні операцій з готівкою.

Проте, як свідчить практика, ця система не є досконалою. Так, далеко не кожний підприємець має регулярні грошові надходження.

Однак сплата єдиного податку відбувається незалежно від результатів діяльності. Видаються недостатньо обміркованими і вимоги щодо обмеження кількості найманих працівників.

Адже якщо підприємець вдало розпочав бізнес і має можливості для його подальшого розвитку, таке обмеження заважатиме і інвестиціям і створенню додаткових робочих місць в Україні [16; с. 522].

Громадянин-підприємець має можливість не відкривати банківський рахунок, працювати виключно за готівкові кошти і використовувати готівкову виручку на свій розсуд. Такий висновок випливає з факту відсутності у законодавстві положень щодо обов’язкової наявності у суб'єкта підприємницької діяльності -- фізичної особи відповідних рахунків, на відміну від підприємств, для яких така наявність є однією з основних ознак (ч. 4 ст. 62 ГК України).

Фізична особа набуває статусу суб'єкта підприємницької діяльності за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Іноземці та особи без громадянства при здійсненні підприємницької діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено чинним законодавством. Певні обмеження прав іноземних громадян та осіб без громадянства передбачені, наприклад, Земельним кодексом України. Так, згідно з ч. 4 ст. 22 цього Кодексу забороняється передавати таким особам землі сільськогосподарського призначення у власність. [9, с. 169]

Таким чином, важливу роль у підприємництві відіграє фізична особа-підприємець, яка, реалізуючи закріплене у ст. 42 Конституції України право на підприємницьку діяльність, визначає, яким видом такої діяльності займатись і в якій правовій формі (як індивідуальний підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється). Не можуть бути суб'єктами підприємництва особи, визнані у встановленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними.

Розділ 2. Державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем

2. 1 Державне регулювання процесу реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності

Систематичні господарські операції, які здійснюють з метою отримання прибутку, вимагають від їх учасників державної реєстрації як суб'єктів підприємницької діяльності та отримання в передбачених законом випадках ліцензій, патентів, дозволів тощо.

В умовах ринкової економіки підприємницькі кола є основою існування господарського комплексу країни. Тому їх діяльність завжди тією чи іншою мірою знаходиться в полі зору державних органів. Контроль останніх починається з процедури реєстрації, тобто підтвердження законності створення суб'єкта підприємницької діяльності та діяльності, що її він планує. Напрями та можливі наслідки такої діяльності повинні відповідати потребам суспільства, державним стандартам і не загрожувати національній безпеці.

Розвиток підприємництва в Україні поступово сприяє вихованню в суспільстві позитивного ставлення до таких демократичних цінностей, як право на власність, на її недоторканість, вихованню поваги до тих підприємців, які працюють, дотримуючись прав і законних інтересів інших осіб — споживачів їх продукції, їх продукції, робіт і послуг. Позитивне психологічне середовище для започаткування власного бізнесу в Україні є. [8, c. 140]

Що стосується спроб деяких осіб уникнути державної реєстрації, організовуючи так звану тіньову діяльність, варто зауважити, що такі дії шкодять не лише державним інтересам, але й інтересам самого порушника:

1. Чинне законодавство передбачає відповідальність аж до кримінальної за зайняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації чи без ліцензії.

2. Відсутність легального статусу підприємця, ліцензій, патентів та

інших документів означає і відсутність можливостей державного захисту його бізнесу, як з боку органів виконавчої влади, в тому числі правоохоронних, так і судових (див. п. 1 листа Вищого арбітражного суду України від 23 жовтня 2000 р. № 01−8/556 «Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян»). Без цього неможливо отримати кредит у банку, укласти господарський договір із поважним партнером. Це — відсутність можливості здійснювати зовнішньоекономічні операції, позбавлення перспектив публічного розвитку бізнесу. За таких умов не створити необхідного іміджу, не здобути гідного імені своєї справи в підприємницьких колах і суспільстві взагалі.

Отже державне регулювання процесу реєстрації суб'єктів

підприємницької діяльності є необхідною вимогою, і водночас, невід'ємним правом визначеної законом категорії громадян України.

Беручи до уваги, що таке регулювання здійснюється на нормативному рівні, успішне подолання перших кроків у бізнесі робить чітке усвідомлення їх змісту принципово важливим.

Процедуру реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності у державних органах можна умовно розділити на два нерівноцінних за правовим значенням та кількістю органів реєстрації етапи:

1. Державна реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності. Вона

провадиться державним реєстратором лише в одному державному органі - у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.

2. Взяття на облік в інших державних органах та установах. До них

належать органи державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фонди соціального страхування та інші установи; також відбувається отримання дозволів на виготовлення печаток і штампів. До цього ж етапу можна віднести і обов’язкове відкриття юридичною (а факультативною — і фізичною) особою рахунку в установах банку.

Нерівноцінність правового значення зазначених етапів полягає у

тому, що законодавство пов’язує набуття правового статусу суб'єкта підприємницької діяльності і відповідної право дієздатності на провадження такої діяльності не з моментом взяття на облік у всіх органах, а саме із моментом державної реєстрації і видачею відповідного свідоцтва. [8, c. 141]

2. 2 Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності

Однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація підприємництва.

Заняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої (ст. 164 Кодексу про адміністративні правопорушення). Якщо ці дії вчинено протягом року після накладення адміністративного стягнення за такі ж порушення, фізична особа, винна у їх вчиненні, може бути притягнена до кримінальної відповідальності у вигляді штрафу до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років (ст. 148−3 Кримінального кодексу України).

Порядок державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності регулюється Законом України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (далі - Закон про державну реєстрацію).

Відповідні норми щодо порядку здійснення державної реєстрації містяться і в ст. 58 ГК України, проте, зважаючи на те, що загальні норми цього Кодексу у цьому питанні суперечать нормам спеціальним, що містяться в означеному вище Законі, застосовуються правила саме Закону про державну реєстрацію.

Згідно зі ст. 4 Закону про державну реєстрацію державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців вважається засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.

Ознаки державної реєстрації:

1. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту створення юридичної особи.

Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Таким чином, для того, щоб утворення, намір про створення якого висловили засновники шляхом оформлення установчих документів, перетворилось на суб'єкта права (суб'єкта господарювання — див. ч. 2 ст. 55 ГК України), який має цивільну право- і дієздатність — юридичну особу, необхідно його зареєструвати в установленому законодавством порядку. Підтвердженням цього є ч. 4 ст. 87 ЦК України, згідно із якою юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Іншими словами, юридична особа створюється за рішенням її засновників, проте із підтвердженням (засвідченням) цього факту шляхом державної реєстрації, набуваючи при цьому як статусу юридичної особи взагалі, так і статусу суб'єкта підприємницької діяльності зокрема.

2. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою.

За загальним визначенням ст. 24 ЦК України фізичною особою вважається людина, тобто біологічна істота. Відтак, в загальному розумінні, людина стає фізичною особою з моменту її народження і перестає нею бути з моменту смерті. Проте здатність займатися певними видами діяльності (у нашому разі - підприємницькою) виникає у цієї особи лише з моменту її державної реєстрації як відповідного суб'єкта. На відміну від юридичних осіб, державна реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи підтверджує (засвідчує) не факт виникнення нової людини (фізичної особи), а лише факт набуття нею статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Громадяни із дня народження мають статус фізичних осіб, а тому державна реєстрація необхідна їм лише для набуття додаткового елементу їх статусу — статусу суб'єктів підприємницької діяльності.

3. До процедури державної реєстрації належить і вчинення «інших реєстраційних дій», які передбачені Законом про державну реєстрацію, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.

Це означає, що державна реєстрація юридичних осіб, окрім правонаділяючих і статусоутворюючих функцій, має і суто статистичну мету, що полягає у внесенні відповідних відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців до спеціальної автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і можуть бути надані за відповідну плату на запит зацікавленої особи. [8, c. 141−143]

Згідно зі ст. 5 Закону про державну реєстрацію державна реєстрація фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи-підприємця.

Місцем проживання фізичної особи Закон про державну реєстрацію визнає житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що знаходиться за певною адресою, за якою здійснюється зв’язок з фізичною особою-підприємцем.

В понятті «місце проживання» Закон про державну реєстрацію об'єднав два різних за правовим значенням поняття — власне «місце проживання» та «місце перебування». За визначенням Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1382-ІУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місцем проживання визнається адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад 6 місяців на рік, а місцем перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше 6 місяців на рік.

Проте для цілей державної реєстрації має значення не стільки строк проживання («постійно, переважно, тимчасово»), скільки можливість державних установ організувати «зв'язок з фізичною особою-підприємцем».
Зважаючи на це, державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем, здійснюється за місцем, підтвердженим відомостями про реєстрацію місця проживання або місця перебування особи, що містяться в паспортному документі особи [21; с. 242].

Згідно зі ст. 42 Закону про державну реєстрацію для проведення державної реєстрації фізичної особи, яка має намір стати підприємцем, вона особисто подає державному реєстратору або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення такі документи:

1. Заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

2. Копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів (довідку про присвоєння ідентифікаційного номера згідно із Законом України від 22 грудня 1994 р. № 320/94-ВР «Про Державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів»).

3. Документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Згідно із ч. 1 ст. 10 Закону про державну реєстрацію за проведення державної реєстрації фізичної особи справляється реєстраційний збір у розмірі 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Окрім вищенаведених документів, якщо вони подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред’являється паспорт.
Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, якщо вони не передбачені Законом про державну реєстрацію.

Як і у разі реєстрації юридичних осіб, Закон про державну реєстрацію передбачає підстави для залишення зазначених документів без розгляду та підстави відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, якщо:

— документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;

— документи не відповідають вимогам Закону про державну реєстрацію;

— документи подані не у повному обсязі.

Про залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації, без розгляду заявнику в день надходження документів державним реєстратором видається (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Залишення документів без розгляду не перешкоджає повторному зверненню заявника до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.

Підставами для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця є:

— невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній картці на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, відомостям, які зазначені у документах, що подані для проведення державної реєстрації;

— наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю, які встановлені законом, щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем;

— наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що заявник є підприємцем.

Відмова у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця з інших підстав не допускається.

За наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації державний реєстратор зобов’язаний не пізніше 2 робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) заявнику повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для такої відмови та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації, відповідно до опису. Після усунення причин, що були підставою для відмови у проведенні державної реєстрації, фізична особа може повторно подати документи на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

Відмову у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця може бути оскаржено у суді.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації є датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Іншими словами, з цього моменту фізична особа набуває статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Згідно з ч. З ст. 43 Закону про державну реєстрацію строк державної реєстрації не повинен перевищувати 2 робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації державний реєстратор оформляє і видає (надсилає рекомендованим листом) свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця. Крім того, державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи-підприємця зобов’язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця для взяття цієї особи на облік.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їхньої праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в Україні мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства. При втраті працездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкодування витрат у випадках і порядку, передбачених чинним законодавством.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і держави, що охороняються законом. За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.

Отже, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців — це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.

Державна реєстрація фізичних осіб — підприємців провадиться державним реєстратором.

2. 3 Взяття на облік суб'єктів підприємницької діяльності в державних органах та установах

Після етапу державної реєстрації, новостворений суб'єкт

підприємницької діяльності проходить другий етап — реєстрацію в інших державних органах та установах. Кількість органів залежить від форми створення суб'єкта підприємницької діяльності - юридична чи фізична особа, сфери його діяльності та інших чинників. Нижче розглядається процедура та порядок взяття на облік у найбільш типових державних органах:

2.3.1 Взяття на облік в органах державної податкової служби

Порядок взяття на облік у органах державної податкової служби суб'єктів підприємницької діяльності встановлюється Інструкцією про порядок обліку платників податків, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 (в редакції наказу від 17 листопада 1998 р. № 552).

Взяття на облік платників податків — фізичних осіб-підприємців.

Згідно з п. 5.1. Інструкції узяття на облік фізичної особипідприємця здійснюється за місцем проживання такої особи відповідним органом державної податкової служби на підставі повідомлення державного реєстратора про проведення державної податкової служби на підставі повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомостей з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Узяття на облік фізичної особи-підприємця здійснюється органом державної податкової служби також на підставі відповідного повідомлення державного реєстратора про судове рішення щодо відміни державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця та

внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.

На бажання фізичної особи-підприємця, стосовно якої до органу державної податкової служби за її місцем проживання не надійшли відомості від державного реєстратора, узяття такої особи на облік може бути здійснене органом державної податкової служби:

— Заяву;

— Копію свідоцтва про державну реєстрацію.

Одночасно з поданням заяви платником податків — фізичною

особою-підприємцем пред’являється оригінал такого свідоцтва.

У цьому разі за даними Єдиного державного реєстру та/або через відповідного держаного реєстратора підрозділ з обліку платників податків органу державної податкової служби зобов’язаний установити, що така фізична особа-підприємець включена до Єдиного державного реєстру та її підприємницька діяльність не припинена.

Узяття на облік фізичної особи-підприємця органом державної податкової служби провадиться протягом 2 днів після надходження відомостей від державного реєстратора чи заяви від платника податків та здійснюється датою внесення даних до Реєстру фізичних осіб за номером, який відповідає порядковому номеру реєстрації відповідного повідомлення державного реєстратора чи заяви платника податків у журналі.

Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які підпадають під визначення платників податку на додану вартість згідно зі ст. 2 Закону України «Про податок на додану вартість», зобов’язані зареєструватися як платники такого податку в органі державної податкової служби за їх місцем проживання (обліку).

2.3.2 Взяття на облік в органах Пенсійного фонду України.

Процедура взяття на облік осіб як платників збору на обов’язкове державне пенсійне страхування визначена Тимчасовим порядком узяття на облік та заняття з обліку в органах Пенсійного фонду України юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців як платників страхових внесків, затв. постановою правління Пенсійного фонду України від 21 червня 2005 р. № 10−1.

Взяття на облік фізичних осіб — підприємців

Узяття на облік фізичних осіб-підприємців як платників

Здійснюється органами Пенсійного фонду за місцем проживання особи на підставі повідомлення державного реєстратора про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру фізичної особи-підприємця. Повідомлення про взяття на облік надсилається платникам поштою з повідомленням про вручення протягом 3 робочих днів з дня взяття на облік в органі Пенсійного фонду України.

2.3.2 Реєстрація в Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України

Порядок реєстрації в означеному Фонді регулюється Інструкцією про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, затв. Постановою правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 20 квітня 2001 р. № 12.

Взяття на облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців здійснюється робочими органами виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням суб'єктів господарювання на підставі повідомлення державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи-підприємця та відомостей з реєстраційної картки в день одержання таких повідомлень та відомостей. При цьому вноситься відповідний запис до журналу обліку юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців — платників страхових внесків до Фонду.

Реєстрація роботодавців — фізичних осіб-підприємців як платників страхових внесків у робочих органах виконавчої дирекції Фонду здійснюється у 10-денний строк після укладення трудового договору з першим із найманих працівників.

Після проведення реєстрації робочі органи виконавчої дирекції Фонду протягом 3 робочих днів, якщо особа в цей термін не заявила про своє бажання самостійно одержати документи про реєстрацію, надсилають платнику страхових внесків рекомендованим листом з описом вкладення страхове свідоцтво та повідомлення про віднесення його до класу професійного ризику виробництва, якому відповідає його основна діяльність, розмір страхового тарифу та розрахунок розміру страхового внеску.

2.3.3 Реєстрація в Фонді соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

Реєстрація в цьому Фонді регулюється Інструкцією про порядок надходження, обліку та витрачання коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, затв. постановою правління Фонду соціального страхування з тимчасовою втрати працездатності від 26 червня 2001 р. № 16.

Обов’язковій реєстрації в Фонді підлягають, зокрема, юридичні особи та фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників. Реєстрація страхувальників провадиться за місцем проживання фізичних осіб. Взяття на облік фізичних осіб-підприємців здійснюється на підставі одержаного з органу державної реєстрації інформаційного повідомлення.

Юридичні та фізичні особи-підприємці повинні зареєструватися у 10-денний строк з дня, відповідно:

— Отримання свідоцтва про державну реєстрацію;

— Укладання трудового договору з першим найманим працівником (для фізичної особи, що використовую найману працю).

Фізичні особи-підприємці надають паспорт та:

— Заяву;

— Засвідчені відповідальною особою органу Фонду копії довідки

про присвоєння ідентифікаційного номера з Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів.

Після реєстрації юридичній та фізичній особі-підприємцю видається повідомлення.

2.3.4 Реєстрація в Фонді загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття

Порядок реєстрації в цій установі регулюється Інструкцією про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття затв. наказом Міністерством праці та соціальної політики України від 18 грудня 2000 р. № 339.

Взяття на облік юридичних та фізичних осіб-підприємців здійснюється на підставі повідомлення державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи-підприємця та відомостей з реєстраційної картки з моменту фактичного отримання їх центром зайнятості. Після отримання такого повідомлення центром зайнятості, на якій покладено функції робочих органів виконавчої дирекції Фонду, за місцем проживання фізичної особи-підприємця вноситься відповідний запис до журналу обліку платників страхових внесків.

Фізичні особи-підприємці, взяті на облік відповідно до повідомлення державного реєстратора, у разі використання найманої праці реєструють трудовий договір з найманим працівником у центрі зайнятості за місцем свого проживання у тижневий строк з дня його укладання та набувають статусу роботодавця — платника страхових внесків до Фонду з дня укладання трудового договору з найманим працівником. На підставі повідомлення державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи-підприємця проводяться відповідні записи в журналах обліку платників страхових внесків.

2.3.5 Отримання дозволу на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів.

Згідно зі ст. 62 ГК України підприємство зобов’язано мати печатку

зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Що ж до фізичної особи-підприємця, остання особиста вирішує, використовувати їй печатку чи ні. Незважаючи на те, що згідно зі ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом повинно скріплятися печатками сторін, що його укладають, відсутність її на договорі не є підставою для визнання його недійсним (ст. 218 ЦК України) [10, с. 43].

У разі реєстрації фізичної особи-підприємця як платника податків на додану вартість обов’язковою умовою правильності оформлення податкової накладної є скріплення її печаткою (див. Порядок заповнення податкової накладної, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 30 травня 1997р. № 165). Тому у цьому разі фізична особа повинна мати печатку.

Печатки і штампи виготовляються юридичними та фізичними особами-підприємцями на підприємствах (у штемпельно-гравельних майстернях) будь якої форми власності, що мають спеціальний дозвіл МВС на провадження такої діяльності. Вибір конкретної майстерні (виготівника), узгодження з ним ціни печаток або штампів, що виготовляються, погодження інших умов, що стосуються, власне, оформлення замовлення на виготовлення належить до компетенції суб'єкта підприємницької діяльності (замовника). Проте нормативно-правовими актами передбачена необхідність попереднього отримання замовником дозволу компетентного державного органу на оформлення такого замовлення (див. Інструкцію про порядок видачі Міністерством та іншим центральним органом виконавчої влади, підприємством, установам, організаціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлення на виготовлення печаток і штампів, затв. наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 січня 1999 р. № 17).

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой