Художньо-психологічна інтерпретація образу митця (за романом В. Яворівського "Автопортрет з уяви")

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Дипломна робота

ХУДОЖНЬО-ПСИХОЛОГІЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ОБРАЗУ МИТЦЯ (ЗА РОМАНОМ В. ЯВОРІВСЬКОГО «АВТОПОРТРЕТ З УЯВИ»)

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ВІХИ ЖИТТЄТВОРЧОСТІ В. ЯВОРІВСЬКОГО ТА К. БІЛОКУР

1.1 Володимир Яворівський — письменник, журналіст, громадський діяч. Творчий доробок прозаїка в літературно-критичній думці кінця ХХ століття

1.2 Доля і талант художниці Катерини Білокур в історії національної культури

РОЗДІЛ 2 ХУДОЖНЄ МОДЕЛЮВАННЯ ОБРАЗУ К. БІЛОКУР У РОМАНІ «АВТОПОРТРЕТ З УЯВИ» В. ЯВОРІВСЬКОГО

2.1 Зовнішність Катерини Білокур як відображення внутрішнього світу художниці

2.2 Талан і талант Катерини Білокур

2.3 Природа у житті і творчості мисткині

2.4 Три творчі натури в оповідній стихії роману «Автопортрет з уяви» В. Яворівського

2.5 Виховне значення художнього образу Катерини Білокур

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

яворівський білокур образ митець автопортрет

Постмодернізм засвідчив активність, оптимізм, нові можливості в різних галузях творчої діяльності. В яскравій багатоманітності української літератури цього періоду можна виділити прозу про художників. Слід зауважити, що в Україні на кожен квадратний метр припадає художників у сім разів більше, ніж за Уралом. Водночас художники чи не найбільше позбавлені уваги літераторів. Кожен митець — як письменник, так і художник — має здатність залишати за собою особливий слід, знак, почерк. Коли в центрі уваги письменника постає конкретний художник із його творчою долею і лабораторією, то результатом міжмистецької взаємодії постають біографічні романи, повісті, есе, оригінальні авторські жанрові знахідки, які засвідчують постмодерне бачення множинності, плюралізму мистецько-естетичних сутностей.

Оксана Забужко, Оксана Думанська, Михайло Слабошпицький, Роман Іваничук, Роман Федорів, Володимир Яворівський звернулися до жанру біографічної прози і цим висловили свою причетність до художніх світів, вимірів уяви. Переважна більшість біографічної прози спровокована життям великих художників, повним складнощів і крутозвивин, їхніми відвертими розповідями про приватне життя, видатними здобутками творчості.

Роман В. Яворівського «Автопортрет з уяви» присвячений визначній українській художниці, найвідоміший і найоригінальніший з-поміж українських митців, геніальній селянці Катерині Василівні Білокур, яка й виступає головною героїнею. Хто ж така Катерина Білокур, як формувався і зростав талант національної художниці, у чому його сила і неперевершеність, самобутність і незнищенність часом? це ті основні вісі, які поставив в епіцентр роману письменник.

Творчість Катерини Білокур як художниці вивчали мистецтвознавці, зокрема? Дмитро Горбачов, Микола Кагарлицький. Життєвий шлях — Юлія Бєлякова, Валентина Малюк. Внесок мисткині у розвиток національної та світової культури науково обґрунтували? Леонід Владич, Тетяна Неліна. Не менше зацікавлює «чарівна квітка Богданівки» й літераторів — поетів, прозаїків. Образ народної художниці, тернисті стежки її життя, болі й страждання, творче натхнення, таїну народження білокурівського дива — квітів, славу й визнання оспівано в поезії Василя Голобородька, Наталії Кащук, Катерини Квітчастої, Світлани Короненко, Анатолія Прохоренка, Ганни Чубач, Олекси Ющенка, змальовано в поемах Ірини Жиленко «Цар-Колос», Дмитра Шупти «Єрусалим квітів».

«Автопортрет з уяви» Володимира Яворівського — роман про складне й натхненне життя славної художниці. Образ жінки розгортається в ретроспективі, перебуває в добре продуманих смислових зв’язках з іншими образами роману. На схилі життя художниця повертається спогадами в минуле, намагається осмислити пройдені роки. Введений у сюжетну лінію образ французького художника Пікассо дає змогу чіткіше окреслити риси національної творчості К. Білокур, яка зберігає первородну гармонію натури й не піддається жодним впливам.

Незважаючи на різнобічний інтерес до постаті К. Білокур як жінки, національної художниці-селянки з неповторним і самобутнім талантом, все-таки нерозгаданою залишається тайна її хисту, природного обдарування, світогляду, духовного світу. В. Яворівський художньо осмислив талант мисткині, її долю, душу, прагнув осягнути невимірні величини внутрішньої сутності героїні й донести їх до читачів. Значущість узагальнень письменника, словесно-образне розкриття багатогранного таланту К. Білокур, змалювання цілісної, всебічно обдарованої, тонкої, чутливої особистості національної художниці представлено в романі.

Цей роман досить ефективно впливає на формування національно свідомої особистості, виховує любов до рідної землі, людей, природи, викликає захоплення мистецтвом, спонукає до пошуків власного таланту. К. Білокур? це велич, гордість і слава України. Її життєва доля? то доля нашого багатостраждального талановитого і надто чуттєвого народу; її талант? то божественне обдарування. Те, що зробила в мистецтві самобутня художниця, гідне подиву, захоплення, поклоніння. І це належно оцінила світова спільнота. Письменник прагнув художньо відобразити цілісність і багатство натури національної художниці, в її особі представити талант нації взагалі. Нині в літературознавстві відсутні наукові розвідки, які б репрезентували особливості образо творення К. Білокур у романі «Автопортрет з уяви». На часткове заповнення цієї лакуни й спрямовано написання дипломного дослідження, чим і зумовлена актуальність нашої роботи.

Мета дипломної роботи полягає в тому, щоб з’ясувати особливості творення образу геніальної української художниці Катерини Білокур у романі В. Яворівського «Автопортрет з уяви». Досягнення мети передбачає розв’язання таких завдань:

? осмислити постать В. Яворівського як людини, письменника, політика;

? охарактеризувати прозовий доробок письменника в літературно-критичній думці кінця ХХ століття;

? окреслити основні віхи біографії художниці;

? у психоаналітичному ключі виявити і проаналізувати складники художнього образу К. Білокур;

? означити систему принципів поведінки, своєрідність характеру художниці;

? з’ясувати виховне значення художнього образу Катерини Білокур;

? подати матеріали про художницю для практичного використання у вузівському і шкільному курсі літератури.

Об'єктом дослідження є роман В. Яворівського «Автопортрет з уяви». Предмет — специфіка образотворення мисткині-художниці.

Наукова новизна роботи полягає в осмисленні художньо-психологічної інтерпретації образу К. Білокур за романом В. Яворівського «Автопортрет з уяви».

Теоретичне значення роботи вбачаємо в узагальненні та виокремленні особливостей образотворення національної художниці світового масштабу, оприявленої в аналізованому творі.

Методи дослідження. Під час написання дипломної роботи використано загально-філософські та загальнонаукові методи і прийоми, зокрема індукцію і дедукцію, аналіз і синтез, порівняння, методи спостереження та опису.

Практичне значення роботи. Матеріали дипломного дослідження призначені для використання на практичних заняттях з історії української літератури у ВНЗ, при підготовці до спецсемінарів, спецкурсів, на уроках української літератури в школі, у виховних позаурочних заходах зі школярами.

Апробація. Основні положення роботи висвітлено у виступах на регіональній науковій конференції молодих науковців, яка проходила 26 січня 2011 року при СОІППО та науковій студентській конференції, що відбулася 12 квітня 2011 року при СДПУ ім. А. С. Макаренка. У збірнику наукових праць за темою дипломного дослідження оприлюднено статтю «Інтерпретація образу Катерини Білокур у романі В. Яворівського «Автопортрет з уяви».

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох основних розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків. Загальний обсяг роботи 62 сторінки.

У першому розділі подано огляд біографічних відомостей письменника та художниці, з’ясовано оцінку постаті В. Яворівського — людини політика і письменника, охарактеризовано його прозовий доробок в літературно-критичній думці кінця ХХ століття. В другому розділі виявлено та проаналізовано складники художнього образу мисткині, виокремлено особливості її характеру, систему принципів поведінки, з’ясовано виховне значення образу художниці.

РОЗДІЛ 1 ВІХИ ЖИТТЄТВОРЧОСТІ В. ЯВОРІВСЬКОГО ТА К. БІЛОКУР

1.1 Володимир Яворівський — письменник, журналіст, громадський діяч. Творчий доробок прозаїка в літературно-критичній думці кінця ХХ століття

«Я ні від чого не відрікаюся,

навіть від тих помилок, які зробив"

В. Яворівський

В. Яворівський — письменник, журналіст, політичний діяч, редактор Одеського та Запорізького радіо, кореспондент редакції газети «Запорізька правда», «Прапор юності», «Літературна Україна», кіносценарист львівського телебачення, літконсультант, референт Спілки письменників УРСР, завідувач відділу прози, заступник головного редактора журналу «Вітчизна», член Спілки письменників України, Спілки журналістів України, лауреат Державної премії України імені Т. Шевченка.

Володимир Олександрович Яворівський народився 11 жовтня 1942 року в селі Теклівка Крижопільського району на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Одеського держуніверситету. Працював у пресі. Автор багатьох книжок, оповідань і повістей, з-поміж яких «Крила вигострені небом», «Тут, на землі», «І в морі пам’ятати джерело», «Право власного імені», «Що ж ми за народ такий?», «А яблука падають… «, «Гроно стиглого винограду», «З висоти вересня», романів «Ланцюгова реакція», «Оглянься з осені», «Автопортрет з уяви», «А тепер? іди», «Марія з полином у кінці століття», «Криза», художньо-документальної повісті «Вічні Кортеліси» та ін.

Письменнику поталанило: він прийшов у літературу в легендарних 60-х роках ХХ століття. Час, коли українська нація розправляла плечі й училася (уже вкотре!) бути сама собою. Його шлях почався з поезії. Точніше, з великої любові до неї, бо ті кілька власних віршів, що побачив опублікованими на шпальтах районки у шкільні роки, мали таки ж небагато спільного зі справжньою, високою поезією. Зрозумів це пізніше, коли прийшов на філологічний факультет Одеського університету. Аж розгубився: «То в науковій бібліотеці висиджував, намисливши стати великим ученим, то по редакціям бігав, пропонуючи загонисті літературно-критичні статті, але десь на третьому курсі знову почав віршувати. І чи ж важко здогадатися, що саме о тій порі в Одесі буяла весна?.. «[52, 34].

У літературу потрапив завдяки Михайлові Стельмаху та Олесю Гончару, а депутатом став… випадково. Студентом четвертого курсу філологічного факультету Одеського університету Володимир Яворівський вже працював у редакції обласного радіо. І хоча вчився на викладача української мови та літератури, пішов не сіяти «розумне, добре, вічне», а викривати «ганебне» [32, 108].

Причини цього, на перший погляд, випадкові. Але, мабуть, така вже в Яворівського вдача: не терпів брехні. Сталося так, що в студентські роки його помітив М. Стельмах. Була наукова конференція, присвячена його п’ятдесятиріччю. Тож поспілкуватися з метром з'їхалися науковці з різних інститутів. Володимира Олександровича попросили сказати кілька слів про найсвіжіший роман М. Стельмаха «Правда і кривда», в якому описувалася боротьба старого і нового на селі, суперечки між справжніми колгоспниками та ретроградами. Проте самотужки вирішити свої проблеми селяни не могли. І тільки приїзд секретаря ЦК Комуністичної партії України (портрет Микити Хрущова був змальований дуже точно) допоміг розв’язати вузол протиріч. Письменник вийшов на трибуну і з юнацьким максималізмом запитав: якщо б партійний керівник не завітав до цього села, хто б допоміг колгоспникам? І як жити там, куди секретар не заїхав? Коли сів на місце, однокурсники зітхали, ховали очі. Мовляв, прощайся з університетом. Декан похмуро дивився з президії, час від часу нервово посіпуючи плечима. Тож В. Яворівський приготувався щонайменше до виключення з університету. Коли ж заключне слово взяв сам письменник, то подякував всім і раптом додав: дякую цьому хлопцеві за правду, мене справді змусили написати саме таку кінцівку. Потім була якась дивовижна підтримка О. Гончаром першої книжки, яку збиралися друкувати в російському перекладі в Москві. Олесь Терентійович, хоча майже ні про кого із сучасників не писав, зробив до неї передмову. Потім В. Яворівський звернувся до трагічної історії села Кортеліси, спаленого німцями в роки Другої світової війни. Тоді мало хто знав про нього, хоча це була українська Хатинь, тільки вдесятеро більша.

Збіркою «А яблука падають» прозаїк повноголосо заявив про своє неспростовне право на місце у письменстві. Вона дала йому хороше літературне ім'я, симпатії читацької громади і, що буває не завжди, підтримку старших колег. Появу першої книжки високо оцінив О. Гончар: «У кращих його новелах слово звучить соковито, пружно. Народна мова має для нього велику естетичну цінність, він тонко відчуває її красу і, безумовно, знаходить радість у тому, щоби відкривати все нові барви і відтінки рідної мови… Природа у нього одухотворена, живе своїм, особливим життям, здатна захлинатися радістю, відчувати біль… Розум, душа і совість, відповідно до народної моралі, слугують основою людської повноцінності, й новеліст із синівською чутливістю прислухається до цих одвічних оцінок усього сущого» [5, 6].

Друга книжка? «Горно стиглого винограду»? потвердила його авторитет новеліста. Вона з’явилася тільки тому, що тодішній директор «Радянського письменника» А. Мороз свідомо «не встиг» відреагувати на мовлену з притиском пораду високопоставлених чиновників. Після того молодому і гарячому прозаїку хотілося щонайскоріше утвердитися й на більшому плацдармі? в жанрі роману, але життя розпорядилося інакше, і наступна художня книжка з’явилася аж через шість років.

Той час не минув для нього марно: багато їздив (збираючи документальний матеріал для повісті «Вічні Кортеліси», проїхав на автомашині понад 40 тисяч кілометрів), зазнайомився з багатьма цікавими людьми, які стали героями його нарисів, публіцистичних статей, виступів на радіо й у телепрограмах.

Журналістика стала для В. Яворівського своєрідним містком між літературою та політикою. Він перший порушив питання про так звану гігантоманію, на яку «хворіли» у верхах. Якщо вже зводили гідроелектростанцію, то обов’язково затоплювали тисячі гектарів землі, нищили сотні сіл. Якщо вирішили встановити монумент Матері Україні, то неодмінно заввишки кількасот метрів. Людські долі та життя при цьому до уваги не бралися. Між іншим, у грузинів теж є пам’ятник Матері, але зовсім маленький, якийсь теплий і всім зрозумілий. А тут стоїть монстр з качалкою і ночвами. Чим не тема для гострої публіцистики? В нього з’явилися динаміка, інший стиль та підходи. Таким був перехід до Яворівського-політика.

Ставши депутатом, він брав участь в усіх найголовніших подіях української новітньої історії: утворення Народного руху, проголошення Декларації та Акта Незалежності, прийняття Конституції. Але зараз В. Яворівський усвідомлює й те, що за ці роки міг би написати свої найкращі твори. Скажімо, закінчити роман про Тараса Шевченка, який так і залишився незавершеним.

Багато сил та енергії у митця забрала політика. Йому як письменнику, можна стверджувати, поталанило, що він програв парламентські вибори 1998 року, тому що на межі тисячоліть одержав нагоду зосередитися на творчій роботі: внаслідок цього маємо прецікаві прозові книжечки, що відкривають новий етап у творчості митця і за формою художнього вираження, і за глибиною соціального наповнення творів.

З вересня 1999 року по жовтень 2001 рік Володимир Олександрович був членом Комітету Державних премій України ім. Т. Шевченка, входив до Ради з питань мовної політики при Президентові України з лютого 1997 року по листопад 2001. Голова Національної спілки письменників України з жовтня 2001 року. Народний депутат України четвертого скликання з 2002 по 2006 роки. Член фракції «Наша Україна» ВР України з травня 2002, голова підкомітету Комітету з питань свободи слова та інформації з червня 2002, голова Політради, член правління ПРП з травня 1999 р. У 2006 році обраний депутатом по багатомандатному загальнодержавному округу від «Блоку Юлії Тимошенко» — виборчий блок політичних партій «Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина», «Українська соціал-демократична партія».

На Першому каналі українського радіо Національної радіокомпанії України ось уже декілька років веде радіопередачу «20 хвилин з Володимиром Яворівським», що присвячена актуальним проблемам патріотизму та національного духу в Україні. Вона сколихнула уми й серця багатомільйонної слухацької аудиторії в українському суспільстві. Недарма автор і блискучий виконавець яскравих публіцистичних радіотекстів одержав понад 20 тисяч листів? небайдужих відгуків на свою передачу, що засвідчили нову грань його таланту й потужну працездатність. На превеликий жаль, 6 липня 2010 року програму вже вдруге (перший раз програму закривали за часів президенства Л. Кучми) знято з ефіру.

Отже, в постаті Володимира Олександровича гармонійно поєдналися людина, борець-політик і талановитий письменник. Митецький дар В. Яворівського засвідчують романи: «Ланцюгова реакція», «Оглянься з осені», «А тепер? іди», «Марія з полином у кінці століття», «Автопортрет з уяви».

Серед основних завдань літературної критики як однієї зі складових літературознавчої науки — давати ідейно-естетичну оцінку творам письменників, з’ясовувати їхнє місце в літературному процесі доби, розкривати позитивні й негативні якості. У цьому аспекті цікавою видається проза українського письменника, публіциста, політичного діяча В. Яворівського.

Особливо важливими видаються зауваження й розвідки, що висвітлюють жанрово-стильові особливості та проблематику творів автора, які допоможуть усвідомити рівень сформованості літературознавчої рецепції стосовно художнього доробку письменника, а також будуть корисними для подальших досліджень його творчого доробку.

Дебют письменника в художній прозі відбувся в 1968 році з виходом у світ його збірки «А яблука падають», яка одразу зчинила значний резонанс серед літературознавців і здобула авторові помітне місце в літературі. Однак в літературно-критичному дискурсі досі не існує однозначності думок щодо творчого доробку письменника, при цьому в більшості своїй ці сентенції - діаметрально протилежні.

Як слушно зауважує критик С. Гречанюк, перша прозова збірка письменника «розімкнула усталені „обойми“ дедалі різкіше критикованих шістдесятників і стала актом вельми обнадійливим» [32, 106]. Подаючи загальний огляд творчого доробку автора, критик коротко характеризує його жанрову еволюцію. Л. Сеник у рецензії на першу книгу письменника визнає своєрідність у художньому моделюванні подій Другої світової війни в однойменній повісті збірки, націленій на психологічне розкриття теми, вказує на фрагментарність оповіді та відсутність суцільного розвитку сюжету. Рецензент відзначає поетичне світосприйняття молодого автора, що виявляється у відсутності «пригоди» в основі сюжету, де на перший план висувається ліризація оповіді з динамікою почуття, настрою [32, 110]. Цю думку критика поділяє й Л. Мороз, яка, крім того, акцентує увагу на контрастності побудови збірки. Щодо жанрових особливостей збірки, то, на думку Л. Сеник, твори «Де заночуєш, літаче?», «Дичка», «Ніч у червоних чоботях» лише умовно можна зараховувати до новел, оскільки вони тяжіють до жанру образка. Рецензія є досить позитивною, однак критик, вказуючи на окремі недоліки (ліризація та романтизація письма, загальна безпроблемність, незначущість порушених конфліктів, безсюжетність), наголошує й на досягненнях письменника.

В. Панченко вважає правомірною неоднозначність поглядів на перші збірки «А яблука падають…» (1968) та «Гроно стиглого винограду» (1971) з боку літературних критиків, пояснюючи це орієнтацією автора на різні літературні зразки та посилений їхній вплив на стильову наповненість його новел [19, 2]. Літературознавець, спираючись на тематичну подібність деяких новел В. Яворівського до творів Є. Гуцала, поспішно закидає письменникові наслідування творчої манери представника старшого літературного покоління. На думку О. Двуличанської, не зовсім справедливим є твердження критика про написання перших творів автора «під Хемінгуея». Безумовним є той факт, що під час творчого становлення будь-який молодий автор перебуває під впливом різноманітних естетичних концепцій творчості досвідчених письменників. Однак говорити про пряме наслідування в даному випадку видається неправомірним. В. Яворівський особисто визнає творчі впливи класиків української літератури: «Довженко — перший естетичний світ, до якого я прилучився свідомо. Він заохочував мене до сміливості, й змусив ще раз перечитати Гоголя… Оповідна проза мені тоді здавалася літературою нижчого гатунку. Приклад Довженка й Гоголя начеб „розв'язав мені руки“. В Яновського мені імпонували „Вершники“ густотою фрази, стилістичною вибуховістю» [19, 2].

А. Мацевич також вбачає схильність, а не наслідування, ранньої прози письменника до естетичної школи О. Довженка. Критик визначає жанр «А яблука падають…» як повість у портретах, відповідно до жанрових особливостей розділів твору, які, на його думку, за жанром є портретами. Суперечливим для А. Мацевича видається й жанр «найменш вдалого» твору «Ніч у червоних чоботях», який визначає як оповідання. Щодо стильової приналежності робіт В. Яворівського, дослідник справедливо зазначає, що «підвалина для всіх його творів — здоровий людяний реалізм» [9, 5] з імпресіоністичними ознаками. Називаючи творчість прозаїка самобутньою, джерела її автор розвідки вбачає в любові письменника до своєї малої батьківщини (село Теклівка, що на Вінничині). Цієї ж думки дотримується А. Таран, підкреслюючи нетрадиційність письма прозаїка в новелі «Дичка» і в творі, який за жанровим різновидом, як вважає критик, є притчею — «Ніч довга, як дощ». Дослідник наголошує на особливостях індивідуального стилю В. Яворівського — художніх й естетичних рисах романтизму, піднесеності, експресивності, словесної багатозначності, метафоричності, афористичності збірки «А яблука падають…».

У рецензії на другу збірку письменника «Гроно стиглого винограду» (1971) Ю. Коваль, зауважуючи химерну стилістику попередньої книги прозаїка, відзначає самобутність нової. Критик робить висновок про ідейно-тематичну єдність книги, провідною думкою якої є повернення кожної людини до власних першоджерел. Найбільш художньо невдалим, на його думку, є оповідання, що дало назву всій збірці. Серед основних недоліків: банальність художніх деталей, схематичність викладу, штучність у побудові характерів.

Літературознавець П. Майдаченко наголошував на жанровому різномаїтті творів письменника, зосередивши свою увагу на досягненнях та прогалинах рівнів художності в дилогії «Оглянься з осені» й «А тепер — іди». До перших критик справедливо відносить вищий, ніж у його попередників, рівень метафоричного забарвлення; високий рівень інтелектуального експерименту, який досягається завдяки використанню символів, ідей, національної культури, історії, міфології [32, 112]. Зіставляючи дилогію В. Яворівського із подібними за творчою манерою романами його сучасників (В. Земляка «Лебедина зграя», В. Міняйла «Зорі й оселедці»), П. Майдаченко робить висновок, що друга частина дилогії за рівнем художньої значущості значно поступається першій. Важливим аспектом тогочасних дискусій відносно нашого дослідження постає питання «химерного» стилю в українській літературі, до якого більшість дослідників небезпідставно відносить і романи В. Яворівського.

М. Ільницький акцентує увагу на типологічній спорідненості української «химерної» прози із «сільською» прозою російської літератури, грузинським історичним романом, прибалтійською інтелектуальною прозою. Головною дослідник називає «утвердження історизму як неперервності процесу життя», який разом із фольклорними світовідчуттям постає в романі В. Яворівського «Оглянься з осені» у формі «історичних марень» героїв [9, 2]. Г. Штонь переконує, що український «химерний роман» є своєрідною ідейно-естетичною відповіддю на зміни у суспільно-політичному житті країни кінця 50 — початку 60-х років XX століття. Витоки його — в народній традиції, яка за сприятливих зовнішніх і внутрішніх (зростання духовної самосвідомості) чинників знову ожила.

В. Брюховецький справедливо зауважує про явище посиленої «філологізації» (тобто, відриву від прагнень і запитів сучасників, від дійсності) певної частини літератури. Цю тенденцію критик простежує на прикладі «химерної» жанрово-стильової течії, визначаючи її як одну з найбільш представницьких (і в кількісному, і в якісному аспектах), із давньою фольклорною традицією. Роблячи короткий загальний огляд творчих здобутків найяскравіших представників цієї стильової течії, до яких автор відносить й згадуваний роман В. Яворівського «Оглянься з осені», визначає головною рисою його іронічно-гротескове повіствування. Суперечливим, на нашу думку, є твердження літературознавця про найзначніший вплив дилогії В. Земляка на подальший розвиток української «химерної» прози, нехтуючи при цьому взаємопроникненнями з інших літератур.

На думку П. Майдаченка, «химерність» творів В. Яворівського є вторинною, унаслідуваною від своїх попередників. Найбільш обґрунтованим у цьому аспекті видається твердження Г. Клочека, який акцентує на тому, що «слід вести мову про органічність химерного стилю для письменника» [32, 111], бо це є виявом індивідуального художнього мислення автора. «Химерний» стиль В. Яворівського, як і більшість творів тогочасних письменників, має національний характер, а його витоки — в давній народно-поетичній фантазії, творчості мандрівних дяків, у бурлеску та травестії, вертепі, творчості І. Котляревського, М. Гоголя. Стаття Г. Клочека «Шлях до самого себе», на нашу думку, є найвагомішою серед існуючих досліджень жанрово-стильових особливостей прози письменника. Однією із головних стильових якостей, що виділяла В. Яворівського з-поміж інших авторів, є асоціативна образна мова прозаїка. Літературознавець відзначав емоційну інтенсивність світосприйняття письменника, що значно вплинула на формування його власного індивідуального стилю. Вчений доводить, що ідейно-концептуальні принципи автора проявляються в підході до людини, звертає увагу на сюжетно-композиційні, характеротвірні, мовні ознаки прози В. Яворівського (до розгляду взято романи «Ланцюгова реакція», «Оглянься з осені», «Автопортрет з уяви», повісті «А яблука падають… «, «Вічні Кортеліси»), що також впливають на формування стильових особливостей доробку.

Таким чином, художній доробок письменника в літературно-критичній думці 60 — 90-х років XX століття був представлений переважно рецензіями, анотаціями та статтями оглядового характеру. Погоджуємось із тими дослідниками, котрі правомірно відносять творчість В. Яворівського періоду превалювання романтичного стилю з умовно-метафоричним забарвленням. Жанрові особливості прози початкового етапу творчої еволюції письменника в основному зумовлені внутрішніми факторами (молодий вік письменника, недостатність життєвого досвіду, світоглядна позиція автора в цей період), що виявилися у превалюванні малих та середніх жанрових форм: новела, оповідання, повість у новелах. Згодом В. Яворівський звертається і до жанру роману. Амбівалентність поглядів на творчість письменника зумовлена його світоглядною позицією, різноманітністю її стилістичних та жанрових якостей, що дає плідне підґрунття для подальших досліджень у цьому напрямку.

1.2 Доля і талант художниці Катерини Білокур в історії національної культури

«А квіти я буду малювати і малювати,

бо я так люблю над ними працювати,

що й слів не знайду, аби висловити ті

почуття любові до них — моєї великої

любові"

К. Білокур

Катерина Василівна Білокур — самобутня, чудова, неперевершена і дуже українська. Її Днем народження був день Великомучениці Катерини. Художниця, проста українська селянка, якій доля не дала вивчитись, яка була все життя прикута до важкої селянської праці, яка знехтувала особистим щастям у загальнолюдському розумінні, яку колись зневажали і не любили за непереборний потяг до краси і малювання …

Її малярство зродилося з пристрасної, всепоглинаючої закоханості у безкінечно звабливий, мінливий світ мистецтва. Вона йшла впродовж усього життя до нього й іншої долі для себе не бажала. Нелегка то була стезя, зрештою, споріднена з долями інших селянських самоуків, що теж мріяли й мали віру в серці… Їй судилося, попри кричущі умови убогого селянського побуту, стати справжнім митцем, ствердити своє призначення в ім'я світлого, гармонійного. Визнання її мистецтва, розуміння непересічного обдарування художниці прийшло із запізненням, наприкінці її нелегкого страдницького життя. Воно з’явилося з листами прихильників її малярства, в офіційних рецензіях, признанням її таланту — Народної художниці України і принесло полегшення стражденної душі, стало чинником моральної винагороди за довгі роки наполегливої праці, спалахнуло осяянням дива, магією фарб на полотні. Картини художниці звучать урочисто, як органна музика, в них знаходимо відсвіт глибоких емоцій, думок, «світлих почуттів і ясних настроїв, в них просвітлена зачарована квітами душа» [9, 5].

Дата народження самородка українського мистецтва Катерини Василівни Білокур — 7 грудня (за старим стилем — 24 листопада) 1900 р. була відома тільки зі слів художниці, ніхто з дослідників її біографії та творчості (М. Кагарлицький, В. Яворівський) не шукав метрику про народження художниці в архівах, бо державний архів Полтавської області (саме там зберігалася більшість метричних книг Полтавської духовної консисторії) під час Великої Вітчизняної війни зазнав величезних втрат (велика кількість документів згоріла), тому вважалося, що метрика видатної художниці також була знищена пожежею. Проте нещодавно в державному архіві Київської області під емоційним впливом від екскурсії працівників архіву до садиби-музею К. Білокур в селі Богданівка, начальник відділу інформації та використання документів О. Бєлая переглянула документи колекції метричних книг, що зберігається в архіві, де виявила метричну книгу Преображенської церкви села Черняхівки Пирятинського повіту Полтавської губернії за 1900 рік. Саме в цій книзі, у частині 1-ій, про народжених, під № 154 є запис російською мовою: «24 ноября 1900 года родилась и в этот же день крещена Екатерина. Родители: села Богдановки казённый крестьянин Василий Иосифов Белокур и законная жена его Акилина Павлова, оба православные. Воспреемники: крестьяне Пётр Корнеев Кононенко и Марфа Павлова Черномурова. Обряд крещения совершал священник Иоанн Полянский» [24, 3]. Таким чином, виявлено унікальний документ — до цього невідомий. Більше того, спростовано твердження деяких родичів Катерини Білокур щодо хрещених художниці, які називались ними неправильно; підтверджено саме ту дату народження К. Білокур, яку вона сама називала — 24 листопада (за новим стилем — 7 грудня) — день Святої великомучениці Катерини.

Отже, народилася видатна майстриня декоративного живопису 7 грудня 1900 року в селі Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Київська область). Білокури не були бідними селянами, тримали худобу, мали будинок, критий залізом, а головне — землю. Батько художниці, Василь Йосипович, володів двома з половиною десятинами, дід був, очевидно, ще заможнішим. Крім Катерини, в сім'ї були ще два сини — Григорій і Павло. Писати й читати навчилася самотужки. «На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася» [27, 242], — згадувала потім К. Білокур.

У дитинстві малюванням не займалася, про мистецтво дізналася вже дівчиною з книжок та від сільського учителя І. Калити. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігши вступити через нестатки в сім'ї до якогось навчального закладу, вдень працювала в полі, на городі, а ввечері, попоравшись по господарству, малювала. У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки.

Пензлі виготовляла сама зі щетини, використовувала фарби, які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати й олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети. З раннього періоду творчості збереглися портрет сестри О. Білокур (1928) та колгоспниці Т. Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчиться компонувати, поєднувати кольори у єдину гармонійну цілість.

У 1922 або в 1923 році К. Білокур прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Слово «кераміка» виявилося для неї незнайомим, а от слово «художній» було зрозумілим. Якщо технікум «художній», то в ньому не інакше як навчають художників! Вперше покинувши Богданівку, Катерина Білокур вирушає до Миргорода. Її багаж складався з двох малюнків: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, — виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього випадку придбаному папері. Малюнки повинні були свідчити, що дівчина справді має талант, достатній для вступу до технікуму. Але розмова в Миргородському технікумі почалася і закінчилася, по суті, одним питанням — чи є документ про закінчення семирічки? Такого документа в К. Білокур не було, і на її малюнки навіть не глянули. Розчарування було болісним. Дівчина робить відчайдушну спробу — перекидає свої малюнки через паркан у сад технікуму, раптом «студенти» їх піднімуть, оцінять — і гукнуть, запропонують залишитися? Катерина довго озиралася і все не вірила, що її так і не покликали. Вражена, вона йде додому з Миргорода пішки.

Від катастрофи її врятувала творчість — незважаючи ні на що, малювати Катерина не кинула, а ще й почала відвідувати драмгурток, організований подружжям богданівських вчителів. Батьки Катерини погодилися на участь дочки у виставах, але за однієї умови — драмгурток не повинен заважати роботі по господарству. Вивчення ролей доводилось поєднувати з роботою на городі. У драмгуртку зібралася талановита, а головне — цікава молодь. Ставили «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка, «Наймичку» і «Безталанну» І. Карпенка-Карого, «Матір-наймичку» І. Тогобочного — інсценізацію «Наймички» Т. Шевченка і багато чого іншого. Катерина грала самовіддано. Щоправда, свій вік (24−26 років) вона вважала непідходящим для ролей дівчат і переважно грала «молодиць».

Серед юнаків і дівчат, що зібралися в богданівському драмгуртку, був і О. Кравченко. Його дещо загадково називають «знехтуваним женихом» художниці. Можливо, ця історія пов’язана саме з його ім'ям: майбутня авторка «Колгоспного поля» і «Буйної» відкинула подарований їй букет зі словами: «Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?» [15, 8]. Адже квіти — живі. Всі свої картини вона буде створювати тільки з натури.

У 1928 році К. Білокур дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує ще раз спробувати свої сили. Чому саме театральний технікум — не зовсім зрозуміло. Можливо, зіграв свою роль богданівський драмгурток, а можливо — хотілося будь-що вирватися з дому й одержати професійну художню освіту. Адже в Києві, напевно, є і художники, і художні школи. Вступивши до театрального технікуму, можна буде продовжувати малювати, а там її роботи, напевно, помітять і допоможуть перевестися в яку-небудь художню школу. Так міркувала молода мисткиня. До поїздки в Київ вона готувалася ґрунтовно — узяла метрику і довідку про стан здоров’я. Але й у Театральному технікумі розмова почалася з питання про закінчення семирічки — і цим питанням, загалом, закінчилася.

Наступає, мабуть, найважчий період у житті К. Білокур. Особливо болісно переживала вона відсутність духовної підтримки. В цей же час вона вирушає у справжнє паломництво до Канева, на могилу Т. Шевченка. Розпач часом обіймав так сильно, що глибоко віруюча жінка ладна була покінчити з життям. Її хворі ноги — пам’ять про спробу втопитися пізньої осені 1934 року в крижаній воді Чугмака. Але в тому ж 1934 році приймається найважливіше і безповоротне рішення: «Я буду художником». Якщо навчитися цього ніде не вдається, вона вирішує учитися самостійно. Василь Йосипович резюмував своє ставлення до повідомлення дочки словами: «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити — я вже втомився з тобою б’ючись!» [15, 12]. Якилина Павлівна була, очевидно, тієї ж думки.

Отже, К. Білокур починає опановувати непросте ремесло художника сама. Саме ремеслом, іншими словами — технічною стороною мистецтва. Малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому. В минулому і картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні і фанері. Аквареллю й олівцем вона завжди працювала мало і неохоче. Художницю найбільше приваблюють олійні фарби. Вони здаються їй сліпучими, навіть їхні назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий… Це її улюблені фарби.

Наставники в оволодінні масляним живописом у К. Білокур, очевидно, усе-таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно, тому що спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і жухли. Можливо, їй знову допоміг вчитель І. Калита, теж художник-аматор, а можливо, — іконописець із Смотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. Настає 1939 рік. К. Білокур 39 літ. За сільськими уявленнями, вона вже стара, і до того ж дивачка, «одержима», що все квіточки малює. Але, здається, саме в 1939 році часи випробувань для неї минають. Втрутився випадок. Або доля.

Художниця відвідала двоюрідну сестру, Л. Тонконіг, що жила через річку — і там, гостюючи, почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні прославленої О. Петрусенко. Чи то пісня, чи то голос, а може бути, і те, й інше так вразили Катерину, що вона всю ніч просиділа над листом — і вранці відправила його за досить незвичною адресою: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». Проте слава співачки була настільки широкою, що лист не загубився і дійшов до адресата. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна — калина, вразив О. Петрусенко. Вона радиться з друзями — В. Касіяном, П. Тичиною, іде в Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження — з'їздити в Богданівку, знайти К. Білокур, поцікавитися її роботами.

І от — у Богданівку приїжджає В. Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Він приголомшений, декілька картин забирає із собою в Полтаву, показує колезі й другу, художнику М. Донцову. Рішення однозначне — негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки К. Білокур. Виставка складалася лише з 11 картин, проте мала величезний успіх. Художниця побувала в Києві та Москві, де вперше побачила музеї і картини видатних митців. Більшість художніх творінь тогочасного періоду втрачено під час війни. Після визволення села від фашистів Білокур створює свої твори — «Буйна», «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946) і славнозвісне полотно «Цар-колос» (1949) [Додаток 2].

50-ті роки — найбільш плідний період творчості. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, у Богданівку приїжджають видатні представники української культури. К. Білокур зустрічається й листується з П. Тичиною, М. Бажаном, В. Касіяном, А. Середою, М. Донцовим, С. Таранушенком, С. Кириченком. Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за старою матір'ю, що забирало багато сил і здоров’я. В останні роки життя художниця створила чудові картини «Півонії» (1959), «Букет квітів» (1959), «Квіти і овочі» (1959), «Натюрморт» (1960) [Додаток 3]. Вона тяжко хворіла, давалися взнаки злигодні тогочасного сільського побуту, невлаштованість в особистому житті, хвороба матері.

10 червня 1961 року К. Білокур геть змучену болем, відвезли в Яготинську районну лікарню, де їй було зроблено операцію, чи то невдалу, чи то вже марну. У той же день художниці не стало. Хата Білокурів у Богданівці - давно вже Музей-садиба Катерини Білокур. Тут і вона сама, із трояндами — скульптура роботи Івана Білокура, племінника художниці, сина її брата Григорія Васильовича.

Всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо, побачивши на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Серафін Луїз із міста Санлі, відомою художницею, що вславилася в наївному мистецтві й також малювала квіти. І додав: «Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї» [53, 9]. Через два роки К. Білокур було присвоєно звання народного художника України. Її ім'я стало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку, раніше Богом забуте село (так казала Катерина Білокур), почали навідуватися гості з Києва. Ім'я художниці згадують поряд зі славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. А до цього були довгі роки сповненого буденної тяжкої праці сільського життя, голод, руїни, колективізація, війна, знову голод. Все це зуміла подолати художниця завдяки своєму величезному талантові й дивовижній наполегливості сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Мисткиня зіткнулася з нерозумінням матері, яка вважала її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини; не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи. «В будні мені малювати заборонялося, — згадує вона про свою молодість у листі до художника Матвія Донцова. — Лише в неділю, після обіду, як уже все впораю"[27, 243].

На більшості її полотен стоїть авторський напис: «Малювала з натури Катерина Білокур». Справді, природа, «натура» були її головними вчителями, а квіти — найулюбленішими мотивами. «Квіти, як і люди, — живі, мають душу!», — вважала художниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини чи куща, бо вважала, що «зірвана квітка — вже не квітка"[5, 3].

В. Яворівський зауважує, що К. Білокур не зазнала особистого щастя, бачила навколо злидні й гризоти щоденної боротьби за існування, проте в малюванні квітів вбачала високий сенс. Малюючи їх, вона неначе сягала найдосконалішої, найгармонійнішої краси, яку закладено природою в квітах і якої бракувало в житті особистому. «Та й як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії й далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві"[5, 3]. І вже пізніше, у повоєнні роки, а найбільше у п’ятдесяті, коли до Катерини Василівни прийшло визнання, вона варіювала квіти нерідко у найфантастичніших сполученнях, кольорах, поєднувала з найрізноманітнішими предметами.

І донині точаться суперечки щодо приналежності творів К. Білокур: чи то до професійного живопису, чи то до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайно визнають високу філософську наснаженість їх, глибоке осмислення життя. Зображені на полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні її незвичайним чуттям кольору, оживлені філігранною майстерністю й сприймаються як величальний гімн природі, людині.

Перед тим як почати роботу над картиною, художниця довго виношувала задум, вивчала навколишню природу, найтонші нюанси сонячного освітлення. Вона ніколи не робила попередніх ескізів, етюдів із натури, а, опрацювавши задум в уяві, швидко, немов на одному диханні, виконувала його на полотні. Саме тому її квіти зворушують своєю ліричністю й співзвучні з мелодійністю народних пісень.

Другим захопленням художниці була література. Змалку кохалася вона у поезії Т. Шевченка, не знаючи його художньої творчості. «Іноді у своїй уяві вона намагалася побути Тарасовою нареченою, боязко уявляла себе поруч із ним, затихала й не знала: чи дихати, чи ні?"[54, 61]. Вперше 1949 року побула в музеї Тараса Григоровича в Києві й побачила його картини й ще глибше захопилася генієм, а його біографія стала для неї взірцем у подоланні труднощів. Лише через рік вона наважилася подарувати музею свій твір — «Квіти на голубому тлі» — з написом: «Цю картину присвячую Київському музею Тараса Григоровича Шевченка. Катерина Білокур, село Богданівка на Полтавщині"[49, 1].

У п’ятдесяті роки, коли їй стало трохи легше жити, жінка читала багато літератури з образотворчого мистецтва, твори І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Г. Гейне, В. Гете і свої враження переливала у картини й листи до друзів та знайомих. Її листи є не лише точними й глибокими характеристиками подій, людей, мистецьких творів, своїх і чужих, а й глибокою філософською мудрістю в поглядах на життя і його найбільші вартості. Її листи — це сповідь душі, це мудрість народу. Л. Новиченко назвав їх «людськими документами величезної сили"[49, 1], в яких — весь драматизм і все подвижництво її життєвого шляху. Ці листи, на думку багатьох письменників, зокрема О. Гончара, М. Бажана, щось більше, ніж література. Вони, як писав М. Бажан, «наче сплески світла, осяюють ту незбагненну, загадкову путь, яку проходить творчий геній, таємниче зароджений в якійсь людській істоті й, незважаючи на дошкульні терни, завади, перешкоди, розцвілий і стверджений своїми виношеними, вистражданими свідченнями правди життя і краси… Листи жінки, яка навіть не вчилася у початковій школі, такі ж талановиті, як і її картини…» [5, 3].

У Катерини Василівни було велике коло друзів, передусім художники і мистецтвознавці, з якими геніальна «самоучка» знаходить розуміння і повагу. Крім зустрічей, вона веде із ними тривале листування з Богданівки. Численні листи Катерини Білокур свідчать про те, що її літературний талант не поступався художньому. Серед її кореспондентів — поет П. Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець С. Таранущенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва В. Нагай, прославлена художниця О. Кульчицька, полтавський художник М. Донцов і його дружина Юлія Іванівна, художниця Е. Гурович і багато інших. Художниця розповідає їм про свої задуми і свою роботу, ділиться спогадами, думками і враженнями. І в самій Богданівці у художниці з’являються учні або, точніше, учениці, захоплені, як і вона колись, малюванням — О. Бінчук, Т. Ганжа, Г. Самарська.

Творчість художниці з села Богданівки належить до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий «білокурівський» зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Л. Дичко 1983 року створила балет «Катерина Білокур», поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур» (1986) та художній двосерійний фільм «Буйна» (1989). У 1995 році видано збірку листів художниці в опрацюванні М. Кагарлицького. Вони засвідчують її великий письменницький талант. Художниця спізнала чари визнання, успіху, радощі від спілкування з друзями, однодумцями, котрі мешкали в Києві та інших містах, були для неї теплими промінцями серед гіркого буття. Чиста поезія і жива правда з роками поєднувалися в її картинах і листах, набували все відчутніших ознак і яскравіших характеристик.

За свідченням М. Дубожинського, простежувати шлях народження Генія нам сьогодні допомагають картини та «одкровення» мисткині у власних листах та спогадах сучасників. У листах сповідалася, писала про потаємне, просвітлювалася, відкривала душу. «Кришталево чисті листи звеличують її мистецький та й людський чин» [8, 119]. Однак поцінування й уславлення званням народної художниці України майже нічого не змінило в щоденних життєвих ситуаціях: холодна хата взимку, хвороба матері й самої художниці, а найтрагічніше — постійна нестача фарб, а пізніше ліків. Вона просить, молить і державні установи, і знайомих, і друзів допомогти їй дістати необхідне, але «відгукувалися лише одиниці - і так тривало до кінця її страдницького життя» [8, 120].

Працюючи в часи тоталітарного режиму, коли держава пильно стежила за тим, щоб у літературі й мистецтві оспівувалася щаслива радянська дійсність, по-народному мудра художниця знайшла свою дорогу: оспівувала не неправду — «щасливе життя» закріпачених людей, а правдиву красу рідної землі. Від неї вимагали твори про соціалістичну дійсність, а вона, знаючи вартість своїх робіт, не йшла на компроміси — додати, змінити: «І до їх, до творів моїх, що-небуть добавляти і їх зміняти — не треба! не треба! Бо вони, хоч і свого роду, а все ж таки мають красу. Я їх, твори мої, вирядила в люди вже оброблені і обточені. Я не кажу, що я альфа і омега, я не кажу, що мої твори — це вже все… Але ж і моєї роботи жувати не треба. І нехай вона такою, яка є, — такою й залишається. Бо вам не сподобається те, а іншим — друге, то через деякий час я вже своєї роботи не взнаю, як почну я з неї дещо викидати та дещо добавляти!» [4, 270].

Два останні роки життя Катерина Василівна майже не працювала. Все гостріше, болючіше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати, яку необхідно було доглядати. В. Яворівський, описуючи ці події у романі, порівнює кволу й виснажену Яклину зі старим, вишмульганим деревяним бильцем, у якому було куди більше живих соків, аніж у блідих пальцях старої жінки. Тяжко доживала свої останні місяці, тижні, дні на Землі геніальна особистість, одна з визначних постатей ХХ століття художниця Катерина Білокур.

Велика посмертна слава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниці експонуються в музеях України; постали три пам’ятники на її рідній землі; відкрито в Яготині Картинну галерею, де експонуються її роботи й твори українських художників, присвячені її пам’яті; в Києві з’явилася вулиця Катерини Білокур; видано альбоми, книги, мистецтвознавчі дослідження; створено науково-документальні та художні фільми; засновано премію імені Катерини Білокур.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой